Городню землю за Полтавою мені лишили батьки — ще з тих часів, коли туди їздили електричкою й тягли розсаду в целофанових пакетах. Батько там поставив дерев'яний вагончик, мати щовесни садила малину попід парканом і помідори у два ряди. Влітку туди їздили всі — спершу ми з сестрою, потім уже й мої власні діти. Коли батько помер, мати перестала їздити зовсім, казала — без нього там робити нічого. Ділянка заросла лободою по пояс, вагончик почав гнити від вологи. А в січні мати відійшла вночі, уві сні, ніби сама вирішила, що час.
Мене звати Галина Северинівна, мені п'ятдесят шість. Працюю кравчинею в ательє на Шевченка, підганяю рукави, вкорочую штани, латаю все підряд. У мене троє дітей: Марта, Тарас і Оксана. Марта старша, тридцять три роки, живе тут-таки, у Полтаві, з чоловіком і двома синами. Тарасу тридцять один, розлучений, знімає однокімнатну в Києві на Троєщині. Оксана, наймолодша, двадцять шість, щойно закінчила виш і шукає роботу.
Після похорону матері треба було вирішувати, що робити з ділянкою. Моя сестра давно живе в Італії, від своєї частки відмовилася сама — сказала, їй та земля ні до чого. Уся відповідальність лягла на мене. Діти особливої любові до тієї ділянки ніколи не мали — асоціювали її з комарами й повною відсутністю мобільного зв'язку. «Мамо, продавай і ділиш на три», — сказала Марта не роздумуючи, і решта одразу закивали.
Продала за два мільйони триста тисяч гривень. Ціна цілком чесна для тих країв: земля велика, але без комунікацій, під'їзд лише ґрунтовкою. Розділила порівну — по сімсот шістдесят шість тисяч на кожного. Перекази зробила того самого дня, аби ніхто потім не сказав, що комусь пощастило раніше за інших. У призначенні платежу написала однаково всім трьом: «Земля — твоя частка». Пишалася собою тоді. Думала — питання закрите назавжди.
Марта на ці гроші поміняла всі вікна в квартирі й переробила ванну під ключ. Оксана поклала на депозит у банку — розумна дівчина, як багато з молодих зараз, думає наперед. А Тарас замовк. Жодного слова, куди дів гроші й чи стало йому легше. Подякувала мені особисто тільки Марта. Оксана прислала повідомлення із серцем. Тарас — нічого.
Через два місяці він подзвонив. «Мамо, можна я в суботу заскочу, треба поговорити спокійно про одну справу». Зраділа — Тарас телефонує рідко, а приїжджає ще рідше. Після розлучення він якось замкнувся в собі, ніби звинувачує весь світ у тому, що дружина пішла.
Наварила борщу, спекла шарлотку з антонівкою. Витрусила скатертину з вишитими маками, яку колись гаптувала ще моя мати. Приїхав до обіду. Схуд помітно, під очима — темні кола. Їв мовчки, майже нічого не казав. Тільки за чаєм нарешті почав говорити.
«Мамо, в мене серйозна проблема. Треба, щоб ти позичила грошей».
«Скільки саме?» — спитала, бо що ще я мала в ту мить сказати.
Поставив чашку на стіл. Назвав суму — рівно ту, що отримав два місяці тому. Ні гривнею більше, ні гривнею менше.
«Тарасе, а що сталося з грошима за землю?»
Відвів очі, втупився у холодильник, ніби там написана якась розумна відповідь на все це.
«Були борги. Закрив ними».
«Які саме борги?»
«Різне. Особисті позики. Після розлучення довелося якось викручуватись, ти ж знаєш».
Серце стислося. Знала, що після розлучення йому важко: зарплата на складі копійчана, оренда квартири в столиці, аліменти на сина, з яким колишня дружина дозволяє бачитись дедалі рідше. Але про конкретні борги не знала нічого. Ніколи особливо не розпитувала — Тарас не любив, коли лізуть у його життя.
«Синку, у мене немає таких грошей. Навіть половини немає».
«А Марта що?» — раптом, зовсім іншим тоном. Різким.
«До чого тут Марта?»
«Марта на ці гроші зробила весь ремонт. Ванна під ключ, усі вікна. Це коштує явно більше, ніж сімсот шістдесят шість тисяч, мамо. Звідки решта, скажи?»
«З власних заощаджень. Може, кредит взяла. Чесно кажучи, не знаю, ніколи не питала».
«А може, з тебе».
Повисла важка тиша — та, у якій фізично чуєш, як повітря густіє.
«Тарасе, кожен із вас трьох отримав однакову суму. До копійки, запевняю».
«Так, але Марта живе тут, у Полтаві. Ти щодня водиш її дітей до школи, сидиш з ними по вечорах, готуєш їм їсти. Ти хоч уявляєш, скільки це коштує грошима? Скільки б їй обійшлася нянька за все те, що робиш ти?»
Не знала, що відповісти. Бо десь у глибині він мав рацію — я справді щодня допомагала Марті з дітьми. Роками вже. Але ніколи не рахувала це грошима. Просто те, що роблять бабусі, бо люблять онуків, бо онуки — це онуки.
«Це зовсім інше», — сказала тихо.
«Для мене це те саме, мамо».
Поїхав того ж дня, майже не попрощавшись. Навіть шарлотку, яку пекла спеціально для нього, не спробував. Уже в дверях розвернувся й кинув фразу, яка й досі не дає спокою: «Ти завжди кажеш, що ділиш усе порівну між нами. Але порівну — це не те саме, що по справедливості, мамо».
Дзвонила йому тричі за тиждень. Не брав слухавку. На четвертий раз одразу йшло на голосову пошту. Написала смс: «Тарасе, поговорімо спокійно. Я тебе дуже люблю». Відповів через два дні, коротко: «Знаю, мамо. Але це нічого не міняє в тому, що я сказав».
Марта дізналася про все — чи то Оксана розповіла, чи він сам написав. Прилетіла до мене розлючена. «Мамо, я тебе ніколи не змушувала няньчити моїх дітей. Ти сама зголосилася. І тепер Тарас цим користується, щоб сказати, ніби ти мене якось обкрадаєш?»
«Я його не обкрадаю, Марто».
«Ото ж бо й воно! То чого ти виправдовуєшся переді мною?»
Не змогла тоді пояснити, що виправдовуюся якраз тому, що десь у темному кутку душі й досі чую Тарасові слова і не можу їх повністю відкинути. Бо, можливо, він таки мав рацію в чомусь. Не щодо грошей — ті поділила абсолютно порівну, це факт незаперечний. А щодо часу, щодо близькості буденної: Марта мала мене під рукою щодня, а Тараса я бачила тільки на свята. Оксана могла заскочити на чай після роботи, а Тарас мусив їхати три години заради миски борщу — і три години назад, у порожню однокімнатну на Троєщині.
Гроші поділила порівну між трьома дітьми. А себе саму — чи поділила порівну?
Минув місяць. Тарас так і не подзвонив. Марта вважала це виключно його особистою проблемою — мовляв, треба дати йому час, саме минеться. Оксана обережно казала, що Тарас, «може, перебільшує трохи, але в глибині розуміє все правильно».
А я ночами сиділа сама за столом під тією вишитою скатертиною й думала про втрачену ділянку, про малину, яку мати збирала щоліта, про вагончик, що завжди пахнув старим деревом і вогкістю. Спокою душі два мільйони триста тисяч так і не купили. Мабуть, тому, що той спокій ніколи й не продавався.
Дзвінок пролунав у середу ввечері — не від Тараса, від його колишньої дружини Ірини. Син захворів, треба було везти до лікарні в Києві, а Тарас саме мінявся на роботі й не встигав. Просила, чи можу приїхати посидіти з онуком, поки вона на прийомі. Наступного дня сіла на першу маршрутку до Києва.
Просиділа з малим Данилком до вечора, зварила йому какао, розповіла казку про лисицю, яку колись розповідала й Тарасові в його віці. Коли той нарешті приїхав з роботи й побачив мене на кухні своєї квартири зі своїм сином на колінах, зупинився в дверях і довго не міг вимовити ні слова.
Не почала виправдовуватись і не питала пробачення. Тільки сказала: «Синку, з завтрашнього дня я приїжджатиму сюди щосереди. Забиратиму Данилка зі школи, гулятимемо, робитимемо уроки — так само, як роблю це з дітьми Марти в Полтаві. І з завтрашнього ж дня йди в нотаріальну контору й перепиши на мене борговий папір за той кредит, що ти взяв на ремонт своєї квартири торік, — я його закрию сама, а ти віддаси мені частинами, скільки зможеш, без відсотків». Тарас довго дивився на мене, потім тихо кивнув і присунув стілець ближче до столу.
Через два тижні поїхала в банк і закрила той його кредит — сто дев'яносто дві тисячі гривень, залишок з процентами. Квитанцію поклала в стару теку з паперами по ділянці, туди ж, де лежала колись і угода на продаж землі. Тепер щосереди їжджу до Києва електричкою, а щоп'ятниці забираю онуків Марти зі школи в Полтаві — так само, без розбору, без підрахунку годин. Марта, дізнавшись про поїздки в Київ, спершу мовчала, а потім лише сказала: «Добре, мамо. Так і треба було з самого початку». Тарас тепер телефонує сам, щосереди ввечері, розповідає, як минув день у Данилка. Про землю над Ворсклою більше ніхто з них не згадує — ані слова.
