Того вечора в Києві падав перший мокрий сніг, і я саме заступив на першу зміну в кав'ярні на розі Городецького — маленьке місце з дерев'яними столами й запахом кориці, який в'їдався в одяг так, що вдома довелося вивішувати куртку на балкон. Мене звати Тарас, мені двадцять три, я щойно кинув універ на другому курсі й пішов офіціантом, бо треба було платити за квартиру на Оболоні.
Ми вже майже зачинялися, лишалась одна відвідувачка — жінка років сімдесяти, за столиком номер сім, біля вітрини. Господар, Богдан Іванович, чоловік небагатослівний і завжди з якимось невдоволеним обличчям, підійшов до мене й буркнув:
— Ця бабця завжди сидить до останнього. Іди скажи, що зачиняємось, треба замок вішати.
Я підійшов. Вона дивилась у вікно на мокрий асфальт і жовті вогні трамвая, який саме проїжджав повз. Переді нею стояла давно вихолола чашка капучино.
— Перепрошую, — сказав я. — Ми закриваємось за десять хвилин. Може, вам ще щось принести?
Вона обернулась, і в її очах була якась туга, яку я одразу впізнав — таку саму мала моя бабуся, коли перебирала старі фотографії.
— Я просто чекаю, — відповіла вона тихо. — Хоча знаю, що він не прийде.
— Кого ви чекаєте?
— Сина. Ми раніше сюди ходили разом, коли він був маленьким, замовляли какао з зефірками отам, за тим столом. А тепер у нього своє життя. Квартира на Печерську, дружина, дві доньки. Про мене забув.
Мене це зачепило сильніше, ніж мало б зачепити стороннього офіціанта. Моя мама померла, коли мені було вісім, від раку підшлункової, і я все своє життя носив у собі якусь порожнечу, яку нічим не міг заповнити — ні бабусиним борщем, ні дівчатами, з якими зустрічався.
— Мене звати Тарас, — сказав я. — У мене завтра вихідний. Якщо хочете, можемо десь випити кави разом, я нікуди не поспішаю.
Куточки її губ сіпнулись угору, наче вона вже давно не тренувала ці м'язи, і вона сказала, що її звати Ганна Олексіївна, і що вона згодна.
Так почалося наше з нею щоденне ходіння одне до одного. Ми зустрічались через день, іноді в тій самій кав'ярні, іноді в неї вдома, у старій квартирі на Лук'янівці, де на стінах висіли килими ще радянських часів, а на кухні завжди стояла банка вишневого варення. Вона розповідала мені про молодість у Чернігові, про чоловіка, який загинув на шахті, коли синові було лише чотирнадцять, про мрії стати вчителькою музики, які так і лишились мріями. Я розповідав їй про маму, про страх, що нікому не потрібен, про те, як важко було в чотирнадцять років самому варити собі суп.
Минув місяць. Якось у неї потік кран на кухні — вода стікала прямо на дерев'яну підлогу, а Ганна Олексіївна тільки безпорадно тримала ганчірку. Я знайшов у коморі старий розвідний ключ її покійного чоловіка, розібрав вентиль, поставив нову прокладку з магазину навпроти. Вона сиділа поруч на табуретці й розповідала, як той сам колись лагодив цей самий кран, і в якийсь момент розсміялась — уперше за весь час нашого знайомства, коротко, майже здивовано власному сміху.
Через два тижні в неї закінчились ліки від тиску, і вона зізналась, що не наважується сама йти в аптеку — там завжди черга, а ноги вже не ті. Я почав приносити їй пігулки щовівторка, разом з газетою "Вечірній Київ", яку вона любила гортати, хоч і казала, що там пишуть самі дурниці.
А в жовтні, коли їй виповнилось сімдесят два, вона накрила стіл на двох — з тим-таки вишневим варенням і пирогом, який пекла сама, повільно, спираючись на ціпок. "Максимко ніколи не пам'ятав дня народження, — сказала вона тоді, розрізаючи пиріг тремтячою рукою. — А ти прийшов навіть без нагадування". Ми просиділи за тим столом до півночі, і вона вперше назвала мене "синку" — не жартома, а якось буденно, ніби це слово саме випало з розмови.
Минуло майже одинадцять місяців відтоді, як я вперше підійшов до столика номер сім. Одного разу, коли я прийшов до неї з пакетом мандаринів, двері відчинила сусідка й сказала, що Ганну Олексіївну забрала швидка — тиск підскочив до двохсот, і в неї стався інсульт.
Я поїхав до лікарні на Богатирській одразу, залишив пакет мандаринів на лавці приймального й не поїхав додому три дні. Медсестри вже знали мене на ім'я, приносили стілець просто в коридор біля її палати.
На третій день вона прийшла до тями. Обличчя її було наполовину непорушне, права рука не слухалась, але очі лишились ті самі — теплі, з тією ж давньою тугою.
— Тарасику, — покликала вона мене, і голос був ледь чутний.
Я підсунув стілець ближче, поправив на ній ковдру, яка весь час сповзала з плеча.
— Замерзли? Зараз покличу медсестру, хай принесе другу.
— Не треба медсестру, — вона спробувала стиснути мою руку, і вийшло тільки злегка поворушити пальцями. — Скажи мені… коли я вийду звідси, звариш мені какао? З зефірками. Як тоді, у кав'ярні.
— Звичайно зварю, — сказав я, і голос чомусь зірвався на цьому простому слові. — Тільки не в тій розчинній гидоті, а нормальне, з молоком.
Вона спробувала кивнути, але вийшло тільки моргнути двічі, і я стиснув її холодну руку з тонкими венами під шкірою, не знаходячи більше жодних слів, тільки повторюючи про себе, що какао з молоком, обов'язково з молоком.
Вона померла того ж вечора, о пів на дванадцяту, коли за вікном лікарні йшов той самий мокрий сніг, що й у день нашого знайомства.
Через тиждень мені подзвонив нотаріус із контори на Хрещатику — сказав, що Ганна Олексіївна ще навесні, невдовзі після того випадку з краном, приходила до нього й лишила заповіт. Виявилось, вона переписала на моє ім'я однокімнатну квартиру на Лук'янівці й вклад у банку на суму сто двадцять тисяч гривень — все, що в неї було. Син, той самий Максим, дізнався про це через два дні після похорону, коли прийшов до нотаріуса вимагати спадщину.
Я сидів у тому ж кабінеті, коли він увірвався туди — чоловік років сорока п'яти, в дорогому пальті, червоний від злості. Руки в нього тремтіли, і він весь час совав їх у кишені й витягав назад, наче не знав, куди подіти.
— Ви хто такий взагалі? — закричав він на мене. — Обібрали стареньку, поки вона хворіла, а тепер квартиру собі забираєте?
— Я був поряд усі ці місяці, до останнього дня, — сказав я спокійно, тримаючи в руках теку з документами, яку мені щойно віддав нотаріус. — А ви — востаннє дзвонили їй на Великдень, і то на автовідповідач.
Він відкрив рот, ніби хотів щось сказати про роботу, про доньок, про те, що завжди збирався заїхати — і закрив, так нічого й не промовивши. На секунду мені здалось, що він ось-ось скаже щось про той самий стіл із какао й зефірками, про кран, який теж колись лагодив у дитинстві батько, — але він тільки різко видихнув, розвернувся й пішов, грюкнувши дверима так, що секретарка нотаріуса аж підскочила.
Квартиру на Лук'янівці я не продав. Переїхав туди сам, лишив на кухні ту саму банку з-під вишневого варення — вже порожню. Гроші з вкладу відклав на новий курс, той самий універ, юридичний факультет, який колись покинув.
Іноді ввечері я сиджу за столиком номер сім у тій кав'ярні на Городецького й замовляю какао з зефірками. Офіціантка вже знає це замовлення напам'ять і навіть не питає, для кого воно.
