Дім на Десні
Мене звуть Оксана Верещак, я нотаріус, працюю в невеличкій конторі на околиці Чернігова вже дев'ятнадцять років. Розповідаю це не тому, що я тут головна — просто того дня я сиділа за столом навпроти двох чоловіків, і бачила все, що між ними відбувалося, від першої секунди до останньої.
О другій годині дня до мене на прийом мала прийти жінка з переоформленням спадщини на будинок біля Остра. Прийшла вона з чоловіком років п'ятдесяти п'яти, у дорогій куртці, з ключами від чогось блискучого — потім я побачила у вікно, що на стоянці стоїть чорний "Прадо", ще навіть без транзитних номерів, весь у пилюці по самі дверні ручки. Чоловіка звали Артур Богданович Клименко, він приїхав завершувати угоду купівлі старої садиби на берегу Десни.
А продавцем був чоловік, який тримався скраю, майже біля дверей, наче йому було соромно сідати за стіл раніше за клієнта. Невисокий, худорлявий, у потертій вітрівці, з окулярами в тонкій металевій оправі — одна дужка була підклеєна прозорим скотчем. Звали його Микола Панасович Дробот. Я запам'ятала прізвище, бо воно рідкісне для наших країв.
Документи були в порядку, я вже поставила чайник, щоб запропонувати клієнтам кави, поки готую бланки — у мене завжди про запас пачка "Ямбо" в шухляді. І от коли я розклала папери на столі, цей Артур Богданович раптом сказав:
— Дробот… а ви не з Ічні часом? Не в тридцять другій школі навчалися?
Продавець якось напружився, поправив окуляри.
— Навчався. А ви…
— Та це ж я, Клим! Артурчик Клименко!
І я побачила, як обличчя Миколи Панасовича змінилося. Не зраділо — саме напружилося, наче він щось важке підняв.
— Пригадую, — сказав тихо. — Ти сидів на задній парті.
— Точно! А ти — біля вікна, на першій. Ну ти ж мені допомагав із контрольними по алгебрі, я взагалі не тямив у тих іксах.
Микола Панасович нічого не відповів. Просто дивився на свої руки, які лежали на коліні, стиснуті в кулак.
Я вже думала, що ми зараз спокійно підпишемо угоду і всі підуть по домівках, обмінявшись спогадами про вчительку математики. Але Артур Богданович розвеселився, почав розповідати, як добре пам'ятає той клас: хто з ким сидів, які були прізвиська. І от у якийсь момент він сказав, посміхаючись, наче це смішний анекдот:
— А пам'ятаєш, як тебе прозивали "Заїка"? Ми ж тоді жорстко жартували, так? Молоді були, дурні. Ти вибач, якщо що.
У кабінеті стало дуже тихо. Тільки чайник за моєю спиною почав закипати, і я встала його вимкнути — просто щоб не сидіти в цій тиші й не дивитися на обличчя Миколи Панасовича.
Коли я повернулася, він уже говорив. Голос трохи здригався, але слова виходили рівно, без запинок, які, мабуть, і колись були.
— Ти питаєш, чи я пам'ятаю. Пам'ятаю все. Як портфель мій викидали з вікна другого поверху на клумбу. Як мама прибирала твій клас щовечора, а ти на перерві казав хлопцям: "Дивіться, Дроботова мама знову з відром прийшла". Двадцять дев'ять років минуло, Артуре. Я не забув жодного дня.
Клименко перестав усміхатися. Він поставив свою чашку — я їй ще навіть кави не встигла налити, він тримав порожню — на край столу.
— Слухай, ну то дитинство… Хто ж пам'ятає таке серйозно.
— Я пам'ятаю серйозно, — сказав Дробот. — Тому й продаю дім.
І тут почалося те, чого я, чесно кажучи, не чекала на звичайному оформленні спадщини.
Артур Богданович почав нервово пояснювати, що вже переказав ріелтору половину суми, домовленість була на сто вісімдесят тисяч гривень за будинок з ділянкою в шість соток на Десні, з баньою і садом, і що угода вже практично готова, папери на столі. Він показав на екран телефону — там висів чек про переказ вісімнадцяти тисяч гривень завдатку ще три дні тому.
— Я не відмовляюся від грошей, — сказав Микола Панасович спокійно. — Завдаток поверну сьогодні ж, до вечора, з відсотками навіть. Просто продам будинок не тобі.
— Та чому?! Ми ж однокласники, це ж…
— Саме тому, — відповів Дробот. Він дістав із внутрішньої кишені старого потертого портмоне складений навпіл конверт і поклав на стіл. — Я дзвонив ще одному покупцю сьогодні зранку. Молода пара з Ніжина, вчителька і фермер, шукають будинок для батьків похилого віку. Вони готові взяти за ту ж ціну. Просто чекали мою відповідь до вечора.
Клименко почервонів, почав говорити щось про те, що це нечесно, що угода вже майже підписана, що він проїхав через ліс і болото на новій машині, стерши підвіску, заради цього дому. Микола Панасович тільки хитнув головою.
— Ти проїхав через болото один раз, Артур. Я через нього ходив дитиною щодня, бо ти з хлопцями чекав мене біля іншої дороги.
Я мовчала, бо це вже було не моєю справою — юридично угода ще не була підписана, продавець мав повне право відмовитися, поки не поставив підпис на документі купівлі-продажу. Я просто сиділа й дивилася, як ця пауза розтягується.
Клименко ще спробував — запропонував додати двадцять тисяч гривень зверху, "щоб було по-людськи". Микола Панасович усміхнувся, і в цій усмішці не було злості.
— Гроші тут ні до чого. Питання не в сумі.
Він забрав зі столу свій паспорт, довідку про право власності, папку зі старими документами на землю — усе те, що я вже встигла розкласти для угоди — і акуратно склав назад у пластиковий файл.
— Я подзвоню тим із Ніжина, скажу, що готовий підписувати завтра. А тобі, Артуре, гроші повернуться на картку до вечора.
Клименко ще сидів кілька секунд, дивлячись на порожній стіл перед собою, потім піднявся, буркнув щось на прощання і вийшов, навіть двері притримав надто акуратно — так тримають двері люди, яким страшно, що вони її захлопнуть із гуркотом.
Я підійшла до вікна за звичкою, коли клієнти йдуть — дивлюсь, чи не забули що на стоянці. Чорний "Прадо" стояв там же, весь у пилюці, і Артур Богданович довго сидів у машині, не заводячи двигун, перш ніж поїхати.
Микола Панасович ще залишався в кабінеті — заповнював якийсь бланк заяви про відмову від угоди, який я йому дала. Писав акуратним почерком, без жодної затримки в жоден бік. Коли закінчив, підняв на мене очі й сказав тихо, наче для себе:
— Двадцять дев'ять років він мене не пам'ятав. А я — щодня.
Потім забрав свою папку й пішов. Я вимкнула того вечора комп'ютер і ще довго дивилася на порожній стілець, де сидів Клименко, і на прим'ятий папірець від чайного пакетика на краю столу — той, що я так і не заварила нікому з них.
