Я працюю медсестрою приймального відділення Восьмої міської у Львові вже двадцять другий рік і думала, що бачила все. Але зміну, коли до нас привезли Ганну Остапівну, забуду не скоро.
Її знайшла сусідка — постукала вранці позичити цукру, а двері виявились незамкненими. Стара лежала на кухні біля перекинутого стільця, поряд — розсипані таблетки й вичовгана до дірок капця. За вікном якраз розвозили хліб, я чула, як фургон гуркотів по бруківці, коли карета швидкої під'їжджала до приймального. Пахло в коридорі, як завжди в нас пахне — хлоркою і кавою з апарата на другому поверсі, який вічно ламається.
Поки черговий лікар дивився картку, з'ясувалося: рецепти виписані ще навесні, а половина не викуплена. До кардіолога записувалась двічі — не прийшла жодного разу. Колега з нічної зміни сказала мені, поки ми котили каталку: за всю ніч ніхто з рідних навіть не подзвонив дізнатися, як вона.
Дочку — Оксану Богданівну — знайшли через сусідку, номер той дала. Приїхала о дев'ятій, у капцях-мешти, наче з дому вискочила не одягнувшись до кінця. Роздратована так, що навіть привіталася крізь зуби.
— Які ліки вона пила? — питаю.
— Звідки мені знати, я з нею не живу.
— А діагнози якісь є? Тиск, серце?
— Та щось було, не пам'ятаю назви.
Коли я спитала, коли мама востаннє була в лікаря, вона знизала плечима і відвернулась до вікна.
Стан погіршувався на очах. Довелося підключати апарат штучної вентиляції, кликати реаніматолога. Оксані Богданівні сказали прямо: робимо все можливе, але дуже важко.
Десь за годину прибіг син — Тарас, він жив у Винниках, це хвилин сорок на маршрутці. З порога — на лікарів:
— Чому ви й досі нічого не зробили?!
Йому пояснили спокійно: мама на лікуванні, стан критичний, з'явився лише зараз, бо не бачив матір, за його ж словами, "давно якось".
Далі кожні півгодини хтось із них підходив із претензіями. Вимагали нових аналізів, консиліуму, ще одного препарату — наче можна купити диво за готівку в найближчій аптеці на розі.
Опівдні завідувач відділенням зібрав обох у коридорі й сказав без прикрас:
— Організм не реагує на терапію. Прогноз дуже поганий.
Тарас відповів не одразу — довго м'яв у руках якийсь чек з аптеки, потім сказав:
— Тримайте її, будь ласка. Сестра летить з Варшави, вона мами вісім років не бачила.
Лікар відповів, що обіцяти нічого не може — не від нього залежить.
О 13:47 серце Ганни Остапівни зупинилося.
Я стояла біля поста, коли завідувач вийшов у коридор сказати родині. Оксана Богданівна почула перша. Чашка кави, яку вона тримала, вислизнула й розбилась об кахлі — вона навіть не спробувала її підхопити.
— Це через вас, — сказала вона лікарю. — Ви її вбили.
Молода інтернка, яка стояла поряд зі мною, зблідла й вибігла в коридор. Завідувач лишився на місці, нічого не відповів, тільки коротко кивнув санітарці прибрати скалки.
Тарас узагалі мовчав. Стояв, притиснувши той самий аптечний чек до грудей, наче він міг щось довести.
Сестра з Варшави прилетіла наступного ранку — я бачила її потім у морзі, коли приходила здати документи: висока жінка в чорному пальто не по сезону, яка все питала, чи можна ще раз побачити маму. Тарас стояв поряд, тримав її за лікоть, і більше я його в лікарні не бачила — розчинився десь між моргом і цвинтарем, як розчиняються ті, хто прийшов запізно і вже не знає, що з цим робити.
Через три дні, коли забирали речі з палати, Оксана Богданівна прийшла сама. Сіла в коридорі на банкетку біля вікна, довго дивилась на стару вовняну кофту матері, яку я склала в целофановий пакет. Потім узяла мамину сумочку, стала перебирати вміст — гребінець, аптечна картка, зім'ята цукерка в фантику. І випав старий чек із поштового відділення, зіжмаканий, з написаним від руки словом "Софійці" і сумою — три тисячі гривень, переказ за минулий місяць.
Оксана Богданівна довго тримала цей папірець. Потім дістала з тієї ж сумочки квитанції за ліки — мати купувала найдешевший аналог того, що їй виписав кардіолог, економила на кожній упаковці, а онучці, студентці медичного, яка тулилась у гуртожитку на Пасічній, щомісяця відправляла три тисячі. Мовчки, нікому не кажучи, останні півроку.
— Вона собі навіть не могла дозволити нормальні ліки, — сказала Оксана Богданівна, ні до кого не звертаючись, і склала обидва папірці разом — чек і квитанцію — наче хотіла, щоб вони лежали поруч.
Спершу вона зателефонувала нотаріусу — записалась на прийом переоформити на себе мамину однокімнатну на Личаківській, яку раніше здавали чужим людям за дванадцять тисяч на місяць.
— Заберу собі, — сказала вона тоді, ще тримаючи слухавку біля вуха.
Але поклала телефон і ще довго сиділа з тим чеком у руках, розгладжуючи його великим пальцем, ніби могла стерти зім'ятість. А потім набрала номер ще раз — і скасувала запис.
Ключі від квартири вона забрала в сусідки того ж тижня. Подякувала, простягнула конверт з грошима за клопіт, хоч та й відмовлялася.
Через два тижні я випадково зустріла ту саму сусідку в аптеці навпроти лікарні. Вона розповіла: у квартирі на Личаківській заселилась Софійка — онука Ганни Остапівни, та сама студентка медичного, якій бабуся весь цей час потай посилала гроші. Оксана Богданівна сама привезла їй ключі, сама допомагала переносити коробки, а про переоформлення на своє ім'я більше й слова не сказала.
Свічку на цвинтарі Оксана Богданівна запалює тепер щонеділі. Але частіше просто заходить до тієї квартири, сідає в мамине крісло біля вікна — те саме, вицвіле, з протертим підлокітником — і сидить там годину-другу, поки Софійка готує на кухні чай.
