Олена Степанівна того дня взагалі не збиралася нікуди йти. По радіо зранку передали, що атмосферний тиск падає — отже, весь день можна викреслювати. Вона й так знала без радіо: у скронях гуло, перед очима час від часу пливли якісь прозорі цятки, а серце то завмирало, то починало калатати так, ніби навздогін бігло за тролейбусом. У такі дні вона намагалася не висуватися далі власного балкона.
Але корвалол закінчився ще позавчора.
Аптека на Городоцькій була стара, ще з тих часів, коли в кутку стояли важкі дубові шафи з різьбленими ручками, а підлогу викладали плиткою, що пам'ятала, мабуть, іще австріяків. Пахло тут не так, як у сучасних скляних кіосках, — не пластиком і не хлоркою, а гіркуватою сумішшю трав, медичного спирту і ледь вловимим пилом від старих книг. Провізорка Марія, жінка років п'ятдесяти з короткою стрижкою і в окулярах на ланцюжку, знала Олену Степанівну років вісім — відколи та переїхала в цей район після розлучення.
— Корвалолу, будь ласка, — Олена Степанівна поклала на прилавок зім'яті двадцять п'ять гривень дрібними. — І щось від тиску, якщо є без рецепта. Щось таке, щоб хоч до вечора дотягнути.
Марія саме потяглася до верхньої шухляди — і тут двері аптеки прочинилися не так, як завжди. Людина заходить — дзвіночок цвірінькає коротко, рвучко, і стихає. А цього разу двері ніби проштовхнули зсередини — вони подалися повільно, з натугою, і дзвіночок не задзвенів, а якось жалібно брязнув і затих.
На порозі стояла собака.
Середнього розміру, сіра, з чорними несиметричними плямами на боках — одна нагадувала контур Криму, якщо придивитися. Шерсть мокра й брудна, наче тварина пробиралася крізь якісь зарості після дощу. Задня права лапа підтиснута, передню ліву вона ставила обережно, намагаючись не спиратися на подушечку. Вуха — одне стирчить, друге надломлене. І очі — не собачі, надто світлі для звичайної двірняги, майже медового відтінку.
— Оце гостя, — спокійно сказала Марія і прибрала руку з шухляди.
Собака не заметушилася. Не почала обнюхувати прилавок, не полізла під стілець, не заскавчала. Вона обвела простір поглядом — повільно, зосереджено, — а тоді підійшла просто до Олени Степанівни.
Та від несподіванки відступила на крок, і підбором туфлі наїхала на край килимка біля каси. Килимок зсунувся, шкрябнувши по плитці.
Собака взяла зубами край її пальта.
Не кусаючи. Не гарчачи. Навіть не смикаючи. Просто затиснула цупку вовняну тканину, трохи потягла — і подивилася знизу вгору так, що в Олени Степанівни чомусь перехопило подих. Захотілося негайно щось зробити. Кудись піти. Комусь допомогти. Це було настільки нелогічно, що вона розсердилася — насамперед на себе.
— Ану відійди! — Вона сіпнула полу, але собака тримала міцно.
Марія вийшла з-за прилавка. Рухалася вона так, як рухаються люди, котрі за довгі роки стоячої роботи навчилися не поспішати: ступала рівно, не дивлячись під ноги.
— Ви тільки гляньте на лапу, — сказала вона тихо. — Бачите? Дріт.
І справді. Між пальцями передньої лівої лапи щось темніло — тонкий металевий дротик, що глибоко в'ївся в шкіру. Навколо ранки шерсть злиплася від засохлої крові, а на самому дроті бовтався крихітний шматочок фольги — такі бувають на пляшках із шампанським. Видно, десь на смітнику намотала.
— Вона ж не просто так, — Марія присіла навпочіпки, але торкатися не стала. — Вона кличе. Дивіться, як тягне.
І тільки тепер Олена Степанівна помітила: собака не хапала пальто, щоб утримати. Вона задкувала до дверей — два кроки, зупинка, погляд через плече, ще два кроки. Так водять за собою, коли не можуть пояснити.
— Та куди я піду? — розгублено сказала Олена Степанівна, уже не собаці — радше в повітря. — У мене тиск, мені додому треба…
— Я з вами, — Марія вже накидала куртку. — Зараз покупців однаково нема, а вона не відчепиться. Був у мене такий випадок у дев'яносто шостому — тоді кіт привів до старого, що в під'їзді з серцевим нападом лежав. Тварини, вони іноді краще за нас знають.
На вулиці сутеніло. Листопадовий Львів пах мокрим камінням, прілим листям і ледь чутно — кавою з «Віденської кав'ярні» через дорогу. Десь далеко брязнув трамвай №6, що йшов до вокзалу. Собака шкутильгала попереду, раз у раз озираючись — чи йдуть.
Вони проминули два двори, перейшли через місток над залізничними коліями, спустилися стежкою повз старі гаражі. Олена Степанівна кілька разів поривалася повернути назад — але щоразу ловила себе на тому, що продовжує йти. Ноги ніби самі несли її слідом за цією сірою спиною з нерівними плямами.
— Та куди ж ти нас ведеш? — пробурмотіла вона, коли дорога звернула до покинутих складів.
Собака зупинилася біля старої сторожки — низької цегляної будівлі з вибитими вікнами і дверима, що трималися на одній петлі. Зсередини не пробивалося жодного світла.
А потім вони почули звук. Тихий, але виразний: дитячий плач.
Не один голос. Кілька.
Марія штовхнула двері плечем, і ті піддалися з протяжним скрипом. Усередині, на купі старого ганчір'я і якихось картонних коробок, сиділо п'ятеро дітей. Старшому хлопчикові на вигляд років дев'ять, найменшій дівчинці — не більше двох. Вони тулилися одне до одного, закутані в один великий плед — старий, з вигорілим малюнком маків, — і дивилися на двері з тим особливим виразом, який буває тільки в дітей, що вже звикли не чекати нічого доброго.
— Господи, — видихнула Олена Степанівна і схопилася за одвірок. Пальці в неї побіліли. — Звідки ви тут?
Старший хлопчик — худющий, з темними колами під очима й коротко стриженим потилицею, — підвівся першим. Він тримався дуже рівно для свого віку.
— Ми тут живемо, — сказав він не по-дитячому спокійно. — Вже два тижні. Мама сказала чекати й пішла. Вона повернеться.
Дівчинка років п'яти — білява, з тоненькими косичками, що вже розплелися, — схлипнула й уткнулася носом у плече братові. Найменша просто дивилася — великими сірими очима, без сліз, без звуку, і це було страшніше за будь-який плач. Собака тим часом увійшла всередину, обійшла дітей по колу й лягла біля ніг найменшої, поклавши морду на зігнуту лапу. І тут Олена Степанівна зрозуміла: це її діти. Не в сенсі — її цуценята. А в тому сенсі, що собака взяла над ними опіку. Вона їх гріла ночами. Вона приносила їм, мабуть, якісь огризки зі смітників. А сьогодні зрозуміла, що сама вже не справляється — і пішла кликати людей. І не просто людей. Вона вибрала саме її, Олену Степанівну. Жінку, котра прийшла в аптеку по корвалол і краплі від тиску. Жінку, яка боялася власної тіні.
— Діти, — голос у Марії став зовсім іншим — не тим, яким вона відпускала ліки й відраховувала решту. — Як вас звати? Хто ваші батьки?
— Я Тарас, — сказав старший. — Це Софійка, Роман, Юля і Маркіян. Прізвище наше — Ковальчуки. Мама пішла на роботу й не повернулася. Телефон у неї розбився ще раніше.
Він говорив чітко, як на уроці, — і від цієї чіткості Олені Степанівні стало зовсім моторошно. Дитина не повинна так спокійно розповідати про те, що вона два тижні живе з чотирма меншими братами й сестрами в покинутій сторожці.
Марія вже набирала номер. Спочатку — швидку, для огляду дітей. Потім — поліцію. Потім — службу у справах дітей.
— Їх заберуть, — сказала вона, прикривши трубку долонею. — У притулок. А там — по інтернатах.
Олена Степанівна стояла й дивилася на дітей. Тарас тримав на руках Маркіяна — той заснув, незважаючи на шум і чужих людей, бо, мабуть, не спав усю минулу ніч. Софійка знайшла на підлозі якусь трісочку й зосереджено креслила нею по цеглині. Роман — йому було років сім — сидів, обхопивши коліна руками, і вперто дивився в стіну. Юля смоктала край пледа. І собака. Собака лежала, поклавши морду на лапу, і дивилася на Олену Степанівну тими самими медовими очима.
— У мене двокімнатна квартира, — сказала Олена Степанівна. Власний голос здався їй чужим. — Я сама живу. Після розлучення вже десять років.
Марія опустила телефон:
— Ви про що?
— Я не знаю. — Олена Степанівна провела долонею по обличчю. Рука тремтіла. — Я не знаю, чи можна так. Але я не можу допустити, щоб їх зараз розкидали по різних інтернатах. Ви подивіться на них. Вони ж одне за одного тримаються. Якщо їх розлучити — це кінець.
Потім були довгі дві години. Приїхала швидка — молодий лікар у зсунутій набік шапочці оглянув дітей, констатував виснаження, дрібні застуди, але нічого критичного. Поліція — сержант із втомленим обличчям і практикантка, що старанно записувала кожне слово, — склали протокол. Служба у справах дітей надіслала інспекторку — сувору жінку з короткою зачіскою, яка спершу говорила про «тимчасове вилучення» й «установи державного утримання», а потім, побачивши, як міцно Софійка вчепилася в руку Олени Степанівни, замовкла.
— Я напишу заяву, — сказала Олена Степанівна. — Тимчасову опіку. На всіх п'ятьох. Я знаю, що це складно, але я спробую. У мене є пенсія, квартира, я можу.
Вона сама не розуміла, звідки бралися ці слова. Вона, котра ще годину тому боялася, що серце не витримає до вечора. Вона, котра вранці не хотіла виходити з дому. Вона, котра після розлучення переконала себе, що нікому більше не потрібна.
Маркіян прокинувся й заплакав. Олена Степанівна взяла його на руки — невміло, незграбно, підтримуючи голівку так, як, мабуть, тримала колись власного сина, ще в тому житті, яке закінчилося десять років тому. Малюк затих, уткнувшись їй у плече.
Собака підвелася з підлоги. Підійшла до Олени Степанівни, лизнула їй долоню — коротко, теплим шорстким язиком, — і знову лягла, тепер уже біля її ніг.
— Її теж треба забрати, — сказала Марія. — Якщо ви серйозно.
Олена Степанівна перевела погляд на сіру спину з чорними плямами, на підтиснуту лапу, на шматочок фольги, що все ще бовтався на дроті.
— А як же інакше, — відповіла вона.
Коли вони виходили зі сторожки, над Львовом уже горіли перші вуличні ліхтарі. Тарас ніс на руках меншу сестру, загорнуту в плед із вигорілими маками, а Роман тримав за нашийник собаку — інспекторка дозволила, махнувши рукою. Олена Степанівна йшла останньою. У скронях усе ще гуло, серце збивалося з ритму, і корвалол залишився лежати на прилавку в аптеці.
Але чомусь це більше не здавалося важливим.
