Мене звати Тарас Кульбіда, мені сорок два, і я координатор гуманітарних проєктів у благодійному фонді "Тепле джерело" у Львові. Розповім про це не як герой, а як людина, що просто стояла поруч і бачила все зсередини.
Почалося все в лютому, коли мені зателефонувала колега з американської організації, з якою ми співпрацюємо третій рік. Голос у неї був якийсь дивний — то збуджений, то занадто офіційний, наче вона боялася зіпсувати сюрприз.
— Тарас, у нас буде гість. Не питай поки хто, я підпишу NDA, якщо скажу зарано.
Я тоді подумав, що це чергова місцева зірка з телебачення, яка приїде на годину, сфотографується з дітьми і поїде вечеряти в ресторан на площі Ринок. Таких у нас бувало доволі. Хтось привозив коробки цукерок, хтось — гроші на камеру, а по факту знімав контент для власного інстаграму.
За три тижні до приїзду мені прислали список вимог до безпеки. І там, серед звичних пунктів про маршрут і охорону, стояло дивне прохання: "Гість просить не перекладати йому усно під час занять з дітьми, якщо можливо — він читає українською самостійно". Я перечитав двічі. Подумав — помилка перекладача.
Виявилося — ні.
Село Нагачів, куди ми возимо дітей з деокупованих і прифронтових територій на реабілітаційні зміни, стоїть за сорок хвилин їзди від Львова, серед полів, де восени ще пахне скошеною соломою і димом — хтось завжди палить бадилля в кінці городу. Там є старий піонерський табір, який ми орендуємо в місцевої громади за символічну суму — щось коло восьми тисяч гривень на місяць, бо будівлі там радянські, з протіканнями, і власник каже, що соромно брати більше.
І от у вересні на подвір'я заходить чоловік у простій темно-синій куртці, без охорони на видноті — хоча вона, звісно, була, просто не мозолила очі. Джессі Айзенберг. Я впізнав його не одразу, чесно кажучи: він у житті нижчий, ніж на екрані, і має звичку якось нервово потирати долоні одна об одну, коли мовчить.
Перше, що він зробив — не потиснув мені руку для фото, а присів навпочіпки біля дівчинки років семи, яка сиділа окремо від групи й розмальовувала аркуш чорним фломастером суцільно, без просвітів. І запитав українською, з жахливим акцентом, але без жодної затримки:
— Це небо?
Дівчинка — її звали Соломія, вона з Часового Яру, — глянула на нього спідлоба і мовчки кивнула. Оце, мабуть, єдине "кивнула" за весь час, яке я собі дозволю тут написати, бо воно було справжнє, без пафосу.
Пізніше я дізнався, що він рік готувався. Не просто вчив слова для ввічливості — найняв репетитора з кирилиці через Zoom, двічі на тиждень, і читав дитячі книжки українською вголос сам собі, записуючи вимову на диктофон, щоб потім слухати помилки. Мені про це розповіла перекладачка Оксана, яка мала бути поруч постійно і на третій день просто пішла пити каву в сторонці, бо він відмовлявся від її послуг там, де міг упоратися сам.
Мене це зачепило дужче, ніж мало б. Бо за два роки я бачив десятки волонтерів, які приїжджали з блокнотами й камерами, готові "задокументувати трагедію". А цей чоловік, у якого секунда екранного часу коштує більше, ніж річний бюджет нашого табору, сидів на дерев'яній лавці й дві години вирізав з дітьми паперових лелек, майже не піднімаючи погляд на об'єктив.
Був момент, коли все ледь не зірвалося. О пів на четверту завила сирена — не навчальна, справжня, повітряна тривога через загрозу шахедів з боку Білорусі. Вихователі за протоколом почали заводити дітей у підвальне приміщення табору, обладнане під укриття ще в двадцять другому році. І я побачив, як один з американських психологів, доктор Ліза Ковальскі — у неї польсько-американське коріння, вона працює з дітьми з Балаклії — сіпнула Айзенберга за рукав, показуючи в бік машини охорони, мовляв, вас треба евакуювати окремо, за протоколом посольства.
Він похитав головою і пішов у підвал разом з дітьми. Сів там на холодну підлогу поруч із хлопчиком, який затуляв вуха руками, і почав тихо наспівувати щось — здається, українську колискову, яку йому наспіх начитала та сама Оксана вранці того дня. Слова плутав, мелодію тримав криво. Але хлопчик руки від вух прибрав.
Охорона стояла нагорі й нервувала сорок хвилин. Ліза потім сказала мені: "Він міг просто сидіти в машині і чекати відбою. Ніхто б не осудив". А він сидів на бетоні у своїй дорогій куртці, яку потім довелося здавати в хімчистку.
Ввечері, коли діти вже спали, ми сиділи на подвір'ї — я, Оксана, доктор Ковальскі і він — пили розчинну каву з баночки, бо нормальної кавоварки в таборі немає, є тільки чайник. Айзенберг розповів, чому це для нього не просто робота. Його прадід був родом з-під Дрогобича, з галицького містечка, і виїхав до Америки на початку минулого століття, а ті родичі, що залишилися, вижили під час Другої світової тільки тому, що сусіди-українці ховали їх на горищі два роки, ризикуючи власним життям.
— Я не знаю їхніх імен, — сказав він, дивлячись у чашку. — Прадід не встиг розповісти до смерті. Але я знаю, що комусь я зобов'язаний народженням узагалі.
Він не грав на камеру — камер там і не було, ми домовилися, що цей вечір без зйомки.
За тиждень до мене прийшов лист від фонду — вони перерахували кошти на ремонт даху того самого підвального укриття, щоб бетон не сипався дітям на голови під час тривог. Сума — трохи більше двохсот тисяч гривень. Без прес-релізу, без згадки імені в платіжці — просто транш через юридичну особу фонду.
Соломія з Часового Яру за два тижні почала малювати сонце. Спочатку маленьке, в кутку аркуша, жовтим олівцем, який в неї трохи не тримався в руках — вона його стискала так, наче боялася, що олівець теж зникне.
Я досі не знаю, чи повернеться він колись у Нагачів. Але дах уже полагодили, і восени під ним сплять сорок дітей, яким більше не капає на подушку під час дощу.
