Галина Романівна витирала руки об фартух, коли в майстерню зайшла невістка з татом.
— Тату, ви ж розумієте, що самі вже не потягнете, — сказала Оксана, навіть не привітавшись з майстрами. — Віктор давно пропонував допомогти з документами.
Галині Романівні шістдесят три. Автосервіс на Богунській, у Житомирі, вона підняла разом з чоловіком тридцять один рік тому, коли той ще їздив на "Москвичі" і брав замовлення олівцем у товстому зошиті. Після смерті Степана вона не продала справу — найняла двох механіків, сама сіла на прийом клієнтів і бухгалтерію. Сивина в неї з'явилася рано, ще у сорок п'ять, і вона перестала фарбувати волосся років десять тому — просто не було коли дивитися в дзеркало довше хвилини.
Зять Віктор працював юристом у якійсь фірмі на Замковій, носив піджаки навіть влітку і завжди говорив тихо, ввічливо — так, що заперечити йому здавалося майже неможливим.
— Галино Романівно, — почав він того вечора, розклавши на столі в кухні три аркуші, — це просто формальність. Ви лишаєтесь директором, нічого не змінюється. Просто я введу у засновники ТОВ і собі частку — двадцять п'ять відсотків. Для оптимізації податків. І про всяк випадок — якщо з вами щось трапиться, бізнес не зависне без спадкоємця.
Вона тоді підписала. Втомлена, з мазутом під нігтями, який не відмивався навіть господарським милом. Довіряла — Оксана заміж вийшла за нього шість років тому, дитину народила, здавалося, свій уже, сімейний.
Минуло вісім місяців. У серпні Галина Романівна прийшла в податкову за довідкою — і клерк, молода дівчина в окулярах, глянула в монітор і сказала буденно:
— Так у вас частка тридцять відсотків, Галино Романівна. Пана Пилипчука сімдесят.
Вона перепитала двічі. Дівчина показала екран.
Того ж дня Галина Романівна не поїхала додому. Сіла в своєму кабінетику при майстерні, де на стіні досі висів календар з фотографією Степана біля першого їхнього "Запорожця", і довго дивилася на нього, не встаючи. За стіною механік Толік гупав ключем по чомусь металевому, і цей звук чомусь заспокоював більше, ніж тиша.
Ввечері подзвонила Оксані.
— Мамо, ну ви ж дали згоду, — сказала та якось надто швидко, ніби відповідь готова була заздалегідь. — Віктор просто оформив частку більшу, бо він же вкладав в оновлення обладнання. Підйомник новий купував торік, пам'ятаєте?
— Підйомник за тридцять дві тисячі купувала я, з виручки, — відповіла Галина Романівна рівно. — Чек досі в папці лежить.
На тому кінці зам'ялися.
— Ну, мамо, давайте не будемо сваритися. Приїжджайте в неділю, поговоримо всі разом.
У неділю за столом сидів Віктор у светрі — без піджака, вперше за весь час здавався якимось меншим, звичайнішим. Оксана подала борщ, дитина возила машинку по підлозі кухні, і десь на балконі сусіди смажили шашлики — запах диму заходив через прочинене вікно разом з голосами з подвір'я.
— Галино Романівно, ви неправильно зрозуміли структуру, — почав Віктор, розмішуючи цукор у чаї так довго, ніби чекав, поки слова самі складуться правильно. — Це нормальна бізнес-практика. Мажоритарна частка потрібна для швидкого прийняття рішень, без зайвих зборів…
— Тридцять на сімдесят — це не мажоритарна частка, Вікторе Олеговичу, — сказала вона. — Це коли одна людина володіє майстернею, яку інша будувала тридцять один рік. Ти зробив мене найманою прибиральницею у власному цеху.
— Ніхто вас не збирався…
— Дай доказати. Тобі скільки років, тридцять чотири? Ти зайшов у справу, яку я з чоловіком піднімала, коли тобі памперси міняли, і за вісім місяців зробив так, щоб я з тридцяти відсотків не могла навіть звільнити Толіка без твоєї згоди. Це записано в статуті, я перевірила сьогодні у знайомого нотаріуса.
Оксана поставила тарілку різкіше, ніж треба було, — борщ хлюпнув на скатертину червоною плямою.
— Мамо, ви серйозно зараз хочете судитися з чоловіком своєї доньки?
— Я серйозно хочу повернути собі те, що моє, — відповіла Галина Романівна і подивилася на онука, який саме з гуркотом врізав машинку в ніжку столу. — А судитися чи ні — покаже завтрашній день.
Наступного ранку вона поїхала не в майстерню — у контору до Лариси Павлівни, адвоката, з якою колись разом стояли в черзі за довідками ще тоді, коли обидві були заміжні й молодші. Лариса Павлівна за двадцять хвилин пробіглася очима по установчих документах і по тому договору купівлі частки, який Галина Романівна підписала за кухонним столом.
— Тут є зачіпка, — сказала вона нарешті, постукуючи ручкою по паперу. — Договір датований, коли ще не пройшло державної реєстрації зміни статуту. Формально угода не мала юридичної сили в момент підписання, а перереєстрували частку заднім числом. Це підстава для оскарження — недобросовісність дій засновника. Плюс ви можете довести, що не отримали жодної компенсації, реального внеску з його боку теж не було, крім того підйомника, який купили ви самі.
— Скільки часу це займе?
— Місяців зо два, як пощастить. Але шанси є непогані.
Галина Романівна кивнула і того ж дня подала позов до господарського суду Житомирської області про визнання недійсною угоди щодо частки статутного капіталу.
Віктора виклик до суду наздогнав через три тижні — прямо на роботі, кур'єр приніс конверт на ресепшн його фірми, і, за словами колеги, який потім переказав Оксані, обличчя у нього змінилося ще до того, як він розкрив пакет.
Заявив зустрічний позов. Найняв адвоката з Києва, дорогого, з блискучими запонками, який на першому засіданні говорив довго про "презумпцію добросовісності підприємницької діяльності". Галина Романівна сиділа поруч з Ларисою Павлівною в простому темному піджаку і мовчала — говорила тільки коли суддя звертався напряму.
На другому засіданні спливло головне: виявилося, що зміни до статуту, які збільшували частку Віктора, реєстратор провів на підставі протоколу зборів засновників, якого фактично не було — жодних зборів ніхто не скликав, підпис Галини Романівни на протоколі виявився не тотожним її звичному розчерку, що підтвердила почеркознавча експертиза.
Суддя, жінка років п'ятдесяти з різким голосом, оголосила рішення в кінці листопада: угоду про перерозподіл частки визнати недійсною, статутний капітал повернути до пропорцій, які існували до серпневого договору. Галина Романівна знову власниця сімдесяти відсотків, Оксана і Віктор — тридцяти, як і планувалося з самого початку по-чесному.
Через тиждень після рішення суду Галина Романівна поїхала на Богунську з тонкою синьою папкою під пахвою. У майстерні пахло мастилом і залізом, Толік стояв під якимось "Фольксвагеном" на підйомнику — тому самому, за тридцять дві тисячі, — і насвистував щось з радіо.
Вона зайшла в кабінет, дістала нову виписку з реєстру, підшила її в папку поруч з тим договором тридцять один рік давності на купівлю першого приміщення, який колись підписував ще Степан. Потім набрала номер нотаріуса — щоб оформити заповіт: тепер уже так, щоб частка Оксани переходила прямо їй, без чоловіка як співвласника, окремим пунктом, з правом довічного користування для Галини Романівни.
Ввечері подзвонила донька.
— Мамо, ви розумієте, що зруйнували наш шлюб? Він тепер вважає мене зрадницею.
— Я нічого не руйнувала, Оксано. Я забрала своє. Твій шлюб — це вже ваша справа з Віктором, я туди не лізу і не лізла.
— Ви могли б просто… по-сімейному вирішити.
— По-сімейному вирішувати треба було до того, як твій чоловік підробив протокол зборів, — сказала Галина Романівна спокійно. — А тепер я просто працюю. У понеділок Толіку привезли запчастини на "Шкоду", треба прийняти машину.
Вона поклала слухавку, налила собі чаю в гранований стакан — той самий, зі Степанового ще набору, — і сіла до вікна, за яким Толік саме зачиняв ворота майстерні на ніч, дзвінко клацнувши замком.
