Мар'яна Сидорчук тридцять один рік пропрацювала лаборанткою в Ужгородському ботанічному саду і думала, що бачила все: посуху дев'яносто другого, повінь, коли підвал з архівом залило по коліно, і навіть той рік, коли директор продав частину теплиці під шиномонтаж. Але того вересневого ранку, коли до неї в кабінет зайшов онук Тарас із ноутбуком під пахвою, вона зрозуміла: попереду ще один іспит.
— Бабо, підпиши, — сказав він і поклав папку на стіл поруч із чашкою вже вихололого чаю. — Це формальність. Треба, щоб теплиця з тропічними метеликами оформлялась на мене, бо ти вже, ну… на пенсії.
Формальність називалася договором дарування. Мар'яна начепила окуляри, які висіли на шнурку з бісером — подарунок від онучки на день народження, — і прочитала документ двічі. Тарасові двадцять шість, він рік як без роботи, точніше, він це називав "перехідним періодом між проєктами". А теплиця з метеликами — це те, що Мар'яна будувала одинадцять років, з дозволу дирекції і за власні гроші, які збирала, здаючи в оренду свою квартиру на Другетів, поки сама тулилась у флігельку при саду.
— Тарасику, а навіщо тобі теплиця, якщо ти в житті жодного метелика окрім капустянки не бачив?
— Бо продати можна, ба. Купці є. Один чоловік з Мукачева хоче тут ресторан з тропічною зоною відкрити, дає сорок тисяч доларів. Тобі теж перепаде.
Вона мовчала недовго — рівно стільки, скільки треба, щоб струсити з рукава сухий листок бегонії, що впав з підвіконня.
— А от цього не буде.
Тарас образився, грюкнув дверима так, що затремтіла шибка з тріщиною, яку ще торік обіцяли поміняти в дирекції. Пішов до матері — Мар'яниної дочки Ірини, яка тепер жила в Мукачеві з новим чоловіком і завжди приймала сторону сина, бо почувалась винною за розлучення й переїзд.
Наступного дня Ірина подзвонила сама.
— Мамо, ну чого ти чіпляєшся. Тарасику потрібен старт у житті. Ти он скільки років на цих метеликах сидиш, а віддачі — нуль. Ані онукам радості, ані собі пенсії нормальної.
— Радості якраз багато, Ірино. Просто ти давно не заходила подивитись.
У теплиці, поки йшла ця розмова по телефону, порхала Ґрета ото — прозорокрила, майже невидима серед листя пасифлори. Мар'яна привезла лялечок із заповідника в Коста-Ріці ще у дві тисячі чотирнадцятому, через знайомого ентомолога, і три роки вивчала, чим годувати гусінь, щоб вони прижилися в закарпатському кліматі теплиці. Виявилось — досить точної температури, вологості й отруйних алкалоїдів з пасифлори, яку вона теж вирощувала сама, з насіння.
Тиждень минув у тиші телефонних дзвінків, які Мар'яна не піднімала, і записок під дверима флігеля — писала їх, судячи з почерку, невістка Ірини, бо своя дочка навіть записку писати не хотіла особисто.
А потім прийшов лист — не від родини, а з міської ради. Виявилось, Тарас, не дочекавшись підпису бабусі, пішов до нотаріуса з копією старого технічного паспорта теплиці — того, що лишився ще з дев'яностих, коли будівля числилась як господарська прибудова, а не як окремий об'єкт з дозвільною документацією на розведення тропічних комах. Він спробував оформити право власності через якусь напівзаконну схему з "фактичним користуванням", розраховуючи, що бабуся, бачачи готовий факт, просто змириться.
Він не знав одного: три роки тому Мар'яна, після того випадку з повінню, коли ледь не втратила архів документів, оформила теплицю офіційно на себе через науковий грант обласного управління екології — з усіма актами, довідками про унікальність колекції та навіть із записом у реєстрі природних об'єктів місцевого значення. Тарасова схема розсипалась об цей факт за один візит юриста.
Мар'яна дізналась про спробу онука з дзвінка від знайомої з міської ради, яка попередила: краще перевір документи, бо хтось цікавився твоєю теплицею з чужим паспортом в руках.
Того ж вечора вона зателефонувала своєму адвокату, Богданові Кушніру, з яким колись судилась через межу городу з сусідом і залишилась задоволена результатом.
— Богдане, мені потрібно закрити всі можливості для переоформлення теплиці. Остаточно.
— Мар'яно Іванівно, у вас же все чисто оформлено. Хто намагався?
— Онук. І, здається, не сам.
За три дні вони оформили нотаріальну заборону на будь-які реєстраційні дії щодо об'єкта без особистої присутності власниці, а заодно Мар'яна переписала заповіт: теплиця з колекцією метеликів і весь науковий архів відходили не родині, а обласному краєзнавчому музею — з умовою, що експозиція носитиме її ім'я і буде відкрита для школярів безкоштовно.
Розв'язка настала в суботу, коли Тарас із матір'ю приїхали до ботанічного саду — вже без папки, зате з чоловіком у костюмі, який відрекомендувався як "представник інвестора з Мукачева". Мар'яна зустріла їх біля входу в теплицю, у робочому халаті, з секатором в руці — саме підрізала засохлі пагони пасифлори.
— Пані Сидорчук, — почав чоловік у костюмі, — ми готові обговорити компенсацію за…
— За що? — перепитала вона, не відриваючи очей від куща. — Об'єкт не продається. І не дарується. Про це є нотаріальний акт, зареєстрований у реєстрі три дні тому. Хочете — можу дати номер справи, перевірите самі.
Ірина зблідла, Тарас відступив на крок.
— Бабо, ти що, справді… на музей? — голос зірвався.
— На музей. Сорок тисяч доларів твого купця залишаться при ньому, а метелики залишаться тут, де їм місце.
Чоловік у костюмі мовчки розвернувся і пішов до машини — сірого "Шкода Октавія", припаркованого біля воріт. Тарас дивився йому вслід, потім на бабусю, потім знову на машину, яка вже виїжджала з подвір'я саду.
Ірина спробувала ще щось сказати про сім'ю, про те, що так не роблять з рідними, але Мар'яна вже відкрила двері теплиці — там, у теплому вологому повітрі, серед листя пасифлори, безшумно кружляла Ґрета ото, майже прозора, майже невидима, і сідала на квітку так обережно, ніби боялась залишити слід.
— Заходьте, коли захочете подивитись, — сказала Мар'яна, не обертаючись. — Музейний квиток буде безкоштовний для сім'ї. Це я теж прописала в акті.
