— Дивіться, знову йде, наче на весілля зібралась, а не на роботу, — буркнула Гандзя з першого поверху, притримуючи двері під'їзду.
— Та не зважай, — відповіла їй сусідка, перехилившись через поручні сходів. — Знаємо ми таких. Завжди напахчена, завжди зачесана, і сумка ота шкіряна, недешева.
— В такому віці, з букетом щоранку? Ясно, що є хтось. Сама собі квіти не носить ніхто.
На сходовій клітці панельної дев'ятиповерхівки на околиці Тернополя пліткам ліфт був не потрібен. Вони самі повзли поверхами, просочувались попід дверима, чіплялись до шпалер і завжди знаходили те місце, де боляче найдужче.
Жінку, про яку йшлося, звали Оксана Дмитрівна Гнатюк. Сорок чотири роки, бухгалтер у невеликій друкарні на Микулинецькій, платня — вісім тисяч сімсот гривень на місяць, з яких вона щоразу відкладала на маршрутку до Складської і на квіти. Ходила рівно, наче лінійку в спину вставили, і майже щоранку в руках у неї був невеликий букет. Іноді тюльпани по тридцять гривень стебло. Іноді ромашки з ринку. Іноді просто три гвоздики, куплені в кіоску навпроти зупинки. Для сусідок ці квіти були доказом якогось таємного роману. Для Оксани — квитком на маршрутку номер 12, що о 7:40 відходила від зупинки й везла її туди, куди їй треба було їхати.
Жила сама на п'ятому поверсі. Гостей не приймала, музику голосно не вмикала, ні з ким не сварилась. Вранці виходила охайна, у простій сукні, туфлі начищені, волосся зібране в низький хвіст. Ввечері поверталась пізно, з втомленим обличчям, але з тією самою ввічливою посмішкою.
— Доброго вечора, — говорила вона щоразу. Але відповідали їй рідко.
Сусідки дивились так, ніби кожен її крок приховував провину.
— Занадто вже тримається. Занадто напахчена. Забагато вільного часу в неї.
Оксана чула. Не завжди. Але достатньо, щоб боліло. Спершу зупинялась перед дверима і затамовувала подих, сподіваючись, що почулось. Потім навчилась вставляти ключ у замок не тремтячою рукою.
Ніхто в будинку не знав правди. Ніхто не знав, що щоранку Оксана їде не на побачення. Вона їде до геріатричного пансіонату на Складській, де лежить її мати.
Тетяна Іванівна, шістдесят вісім років, колись весела, балакуча, пекла найкращі пиріжки з вишнями в усьому кварталі. Співала на кухні, тримала доньку за руку, коли та була маленька, і завжди повторювала:
— Оксанко, доню, що б не сталось у житті — головне, лишайся охайною, чесною і доброю.
Хвороба підкралась тихо. Спершу Тетяна Іванівна почала забувати, куди поклала ключі. Потім — чи снідала сьогодні. Потім — дорогу додому. Одного разу вийшла до магазину і знайшлась через два квартали, плакала на лавці, не пам'ятаючи навіть власного імені.
Діагноз — хвороба Альцгеймера — лікар назвав спокійним голосом, ніби зачитував список продуктів. Оксана записувала слова в блокнот, бо знала, що вдома забуде половину, і руки в неї тремтіли так, що літери виходили косими.
Оксана тримала матір удома скільки могла. Спала урваними шматками. Наклеювала стікери на шафи. Ховала кран газової плити. Замикала двері на два оберти. Ночами сиділа біля ліжка, слухаючи, як мати питає в темряву:
— А де моя дівчинка?
І Оксана відповідала:
— Я тут, мамо. Це я.
Одного ранку мати спробувала вилізти на балкон, переконана, що їй треба забрати дитину зі школи. Тоді Оксана зрозуміла: любові вже не вистачає. Відвезла її туди, де за нею наглядатимуть удень і вночі.
Першого дня в пансіонаті мати взяла її за руку і спитала:
— А ви хто?
— Я твоя донька, мамо.
Стара довго дивилась на неї, потім торкнулась щоки.
— В мене є донька?
— Є, мамо. І вона тебе дуже любить.
Відтоді Оксана їздила туди майже щодня. Мати, навіть забуваючи імена, роки, власну квартиру на Руській, іноді пам'ятала запах парфумів — тих самих, "Panpuri", флакон якого коштував майже тисячу гривень і який Оксана купувала собі раз на рік, на день народження, і берегла. Пам'ятала ту саму помаду яскравого кольору. Пам'ятала квіти.
Був вечір наприкінці травня, коли Оксана прийшла, а мати сиділа в кріслі й дивилась на неї так, наче перед нею стояв стілець, а не людина. Оксана сіла поруч, взяла її руку, почала говорити про пиріжки з вишнями, про кухню на Руській, про літо. Мати кивала, посміхалась чемно, як посміхаються незнайомій медсестрі. Тієї ночі Оксана доїхала додому останньою маршруткою, сіла на кухні і довго сиділа, не вмикаючи світла, дивлячись на чайник, який так і не поставила.
У добрі дні стара дивилась на неї і казала:
— Яка ж гарна в мене донька…
Заради цієї фрази Оксана готова була йти хоч через сльоту, хоч через грудень.
У липневий ранок повітря стояло важке й гаряче. Під'їзд пах кавою, пилом і розпеченим асфальтом. Оксана спускалась поволі, тримаючи букет ромашок. Була в бежевій сукні, на підборах, з невеликою сумкою через плече, очі трохи почервонілі.
Біля під'їзду, на лавці, як завжди сиділи троє. Пакети з "Сільпо" стояли біля ніг.
— Ой, знову з квітами, — сказала одна, кивнувши підборіддям на букет. — Деяким жінкам щастить…
— Або хитрі, — додала друга, коротко засміявшись.
Оксана зупинилась. Цього разу не пройшла повз. Стояла, притиснувши квіти до грудей так, що стебла зім'ялись у кулаці.
— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Квіти для жінки. Для моєї матері. Вона в пансіонаті на Складській. У неї Альцгеймер.
Сусідки на мить замовкли.
— Деякими днями вона не знає, хто я. Іншими впізнає мене лише по запаху парфумів.
Тиша впала різко. Ніхто вже не сміявся.
— Ці квіти мені не купує жоден чоловік. — Оксана дивилась не на них, а на букет у себе в руках, поправляючи один зім'ятий стебелець. — Купую сама. Тому що коли вона їх бачить — усміхається.
Жінка з краю лавки опустила очі, розглядаючи пакет біля ніг.
— Ця сукня не для побачень. Вона для мами. Вона завжди казала мені не виходити з дому неохайною.
— Знаєте, що болить найдужче? — Оксана нарешті подивилась на них. — Не те, що ви мене судите. А те, що жодна з вас жодного разу не спитала, чому в мене червоні очі.
Найстарша з них піднесла руку до рота.
— Ми… не знали, дівчинко.
— Знаю, — сказала Оксана коротко.
Зробила кілька кроків до тротуару, зупинилась.
— Ще одне. Наступного разу — не поспішайте.
Пішла далі. Липневе сонце вдарило в обличчя. Оксана моргнула кілька разів і міцніше притиснула букет до грудей.
Коли дісталась пансіонату, мати сиділа біля вікна. Дивилась у невеликий двір, де кілька горобців дзьобали крихти на асфальті.
Оксана зайшла тихо.
— Доброго ранку, мамо.
Стара повернулась. Кілька секунд мовчала. Роздивлялась сукню. Роздивлялась квіти. Роздивлялась обличчя доньки.
— Прийшла, доню моя…
Оксана сіла поруч, поставила квіти у вазу, поправила плед на колінах матері.
— Прийшла, мамо. Я завжди приходжу.
Стара погладила її руку.
— Як гарно пахнеш…
— Це твій улюблений запах. Ти колись казала, що він пахне неділею.
Того ж дня, коли Оксана поверталась додому, троє сусідок усе ще сиділи на лавці. Не шепотіли. Не сміялись.
Найстарша тримала щось у руці. Невеликий букет.
— Оксано… ми зайшли до квіткового на розі. Не знали, які квіти любить твоя мама, тож узяли жоржини. Може… завтра занесеш їй від нас.
Оксана на мить лишилась без слів. Потім узяла букет.
— Вона любить жоржини, — сказала тихо.
Жінки опустили погляди.
— І якщо колись щось буде треба — скажи нам, — додала одна. — Хоч сумку піднести, хоч…
Не договорила.
— Дякую, — сказала Оксана.
Відтоді щось у під'їзді змінилось. Не за ніч. Не повністю. Коли Оксана проходила вранці, жінки вже не шепотілись. Іноді питали:
— Як там мама?
Одного разу одна з них залишила під дверима пакет яблук і записку: "Для вашої матусі. Може, сподобаються".
Восени того ж року, коли справи в пансіонаті стали складнішими — місце коштувало більше, ніж Оксана могла тягнути сама на бухгалтерську зарплату, — вона продала батьківський гараж у дворі на Руській, той, що дістався їй від тата ще п'ятнадцять років тому і просто стояв зачинений, іржавіючи. Виручила за нього сто двадцять тисяч гривень. Поклала гроші на окремий рахунок — тільки для пансіонату, — і принесла директорці закладу договір на догляд наперед на два роки.
Жоржинам, які найстарша сусідка з першого поверху відтоді приносила щотижня, знайшлось постійне місце у вазі на підвіконні кімнати Тетяни Іванівни. Коли одного разу до пансіонату зайшла та сама сусідка, яка колись перша кинула фразу про "весілля замість роботи", і побачила стару жінку, що усміхалась засохлим жоржинам на столику, — вона мовчки поставила поруч ще одну вазу з водою і вийшла в коридор, витираючи очі рукавом.
