Вогонь під кригою
Максим грюкнув кулаком по столу так, що підстрибнула попільничка.
— Ти мене чуєш? Я сказав — забирайся сьогодні. Щоб духу твого тут не було.
Яна стояла біля плити, помішуючи вчорашній борщ. Вона навіть не глянула в його бік.
— Я подала на розлучення вранці. До вечора зберу речі, — голос лишався рівним, наче мова про список покупок.
Максим важко дихав, дивлячись їй у спину. Його трясло від того, що вона — тиха, непомітна Яна, яка чотири роки не могла без нього спланувати навіть вихідні, — раптом поставила крапку сама.
— Ти хоч знаєш, куди підеш? — він не приховував зловтіхи. — У тебе ні рідні, ні близьких. Подружки по гуртожитку вже роз'їхалися. Грошей — кіт наплакав. У під'їзді спатимеш?
Яна вимкнула конфорку, витерла долоні об рушник і випросталась. Обличчя лишалося спокійним, як у людини, що дорахувала до десяти.
— Це твоя квартира, Максиме. Я пам'ятаю. Ти нагадував про це двічі на день.
— Бо правда має бути видима! — він тицьнув пальцем у підлогу. — Я збирав на неї від першої зарплати. А ти… що ти принесла? Валізу з книжками і старий комбайн.
— Комбайн — мій, до речі. Тітка з Польщі передала.
— Та забирай свого комбайна! Завтра ж у гаражі знадобиться бетонозмішувач — бо в мене тут не благодійність.
Вона не стала сперечатися. За десять хвилин спакувала сумку і пакет із кухонним начинням. Наостанок зняла з полиці рамку — їхнє спільне фото біля Оперного театру. Тримала її секунду, провела великим пальцем по краю, тоді поставила назад на полицю, трохи інакше, ніж стояла раніше. Максим стояв у дверях, задоволений, як мисливський пес, що загнав здобич у кут.
— Дуже добре, — кинула Яна, накидаючи куртку. — І не забудь вимкнути світло в коридорі — ти завжди забуваєш.
Три місяці тому, коли він уперше схопив її за плече так, що на шкірі лишився синець, вона сказала собі одну річ: більше жодного слова навздогін, жодного пояснення, чому боляче. Тоді вона мовчки пішла ночувати до Марти й повернулася тільки за тиждень, забравши із собою рішення, яким ні з ким не ділилася. Максим на другий день приніс букет і три доби був лагідним — а потім усе почалося знову, тільки слова стали гострішими. Відтоді вона більше не сперечалась і не виправдовувалась. Просто чекала й рахувала, скільки ще він скаже їй, що вона тут ніхто.
Двері за нею зачинилися неголосно, лише клацнув замок. Максим підійшов до вікна й дивився, як вона йде до зупинки — сумка на плечі, пакет із комбайном у руці. На зупинці зайшла в маршрутку № 29, що прямує на Сихів. Він знизав плечима. Сама винна.
Тиждень по тому Максим зустрів Марту біля кіоску з кавою на Галицькому ринку. Вони з Мартою колись працювали на одному СТО, а відколи Яна оселилась у Максима, Марта лишалася чи не єдиною людиною, з якою та зрідка перетиналася, — приходила іноді на каву, дзвонила на свята.
— О, привіт, — він підійшов, розтягуючи губи в усмішці. — Як ти?
— Нормально. А ти?
— Та все нормально. Слухай, Яна ж із тобою спілкується… де вона зараз?
Марта зробила ковток кави й подивилась на нього, як на річ, виставлену на вітрині ломбарду.
— А тобі навіщо?
— Комбайн забрала. Кухонний. А він не її. Мій комбайн.
Марта розреготалася просто біля кіоску.
— Ти серйозно? Через комбайн?
— Так, — він почервонів. — Річ не в комбайні, а в принципі.
Марта знизала плечима, дістала телефон і продиктувала адресу.
— Запиши: вулиця Вірменська, 5, квартира 12. Забереш свій «принцип».
Максим набрав адресу в нотатках і вирячився на екран.
— Це ж центр. Там квадратний метр коштує, як моя ціла однушка.
— Коштує. Уяви собі.
— Вона що, винаймає? — не вгавав він. — Звідки гроші? Ти їй знайшла багатого дядечка?
Марта допила каву, зіжмакала стаканчик і кинула в урну.
— Поїдь і побачиш. Комбайн чекає.
І пішла, залишаючи за собою запах дешевого парфуму.
Наступного ранку Максим вирушив до центру. Він ішов бруківкою Вірменської, розглядаючи старі кам'яниці з ліпниною, кав'ярню «Під Клепсидрою», звідки тягнуло свіжозмеленим зерном. Двір виявився затишним, із криницею й виноградною лозою, що обплітала арку. У під'їзді пахло не котами, а свіжою фарбою. Перила — ковані, сходи — вимиті до блиску. Максим навіть черевики витер об килимок біля дверей.
Відчинила незнайома дівчина — русява, у фартусі, з усмішкою.
— Ви до Яни? Вона на хвилину відійшла — багети купити. Проходьте, зачекайте.
Він ступив у передпокій і застиг. Коридор був ширший за його вітальню. Праворуч — дубові шафи з вітражами, ліворуч — дзеркало в позолоченій рамі. Підлога — паркет ялинкою, не рипить. Пройшов до зали: стеля метра три з половиною, два величезних вікна з видом на дахи старого міста. З вулиці долинала скрипка — хтось грав біля фонтана.
— Гарна квартира, правда? — дівчина взяла його пальто. — Я Ліда, сусідка знизу, допомагаю Яні меблі розставити. Вона тут два роки не жила, тепер повернулась.
Максим проковтнув грудку в горлі.
— Що значить — не жила? Чия це квартира?
Ліда здивовано глянула.
— Як чия? Янина, звісно. Бабуся Марія два роки тому переписала квартиру на неї — ще за життя, у нотаріуса, все за законом. Яна тоді відразу все оформила на своє ім'я, просто не переїжджала. Хіба ви не знали?
У цю мить вхідні двері відчинилися. Зайшла Яна з паперовим пакетом, із якого визирали багети. Побачила Максима — на мить завмерла, тоді губи розтяглися в такій самій спокійній усмішці, як і того дня, коли вона виходила з його квартири.
— Прийшов по комбайн? — вона пройшла на кухню, поставила пакет на мармурову стільницю.
Він пішов за нею, очі все ще блукали по простору, не в змозі звикнути. Кухня була обладнана технікою, яку він бачив хіба в журналах.
— Це твоя квартира? — вичавив він.
— Моя. Бабуся Марія оформила дарчу два роки тому, коли ще була жива й здорова. Померла за півроку після того. Я вже тоді була власницею — просто не переїжджала одразу.
Вона сперлася на стіл, схрестила руки на грудях. Максим помітив, що вона виглядає інакше — без звичного втомленого виразу. Лляна сукня, волосся зібране в низький пучок, на шиї — тонкий ланцюжок.
— То ти два роки мовчала? — він не вірив своїм вухам. — Жила в моїй конурі, терпіла сусідів за стіною, гуркіт трамваю щопівгодини — і мовчала?!
— Спершу мовчала, бо ти б одразу почав рахувати мою частку в ремонті чи вимагав здати цю квартиру в оренду й носити тобі гроші, — Яна взяла з вази яблуко, покрутила в руках, не відкушуючи. — А потім, коли ти вперше схопив мене за плече так, що лишився синець, я зрозуміла: якщо скажу зараз, ти вирішиш, що я тебе купила своєю квартирою назад, і все повториться. Я хотіла піти по-справжньому, а не отримати ще один букет замість вибачення.
Він стиснув кулаки.
— Ти могла все вирішити словами! Ми могли жити тут — разом! Навіщо було мовчати так довго?
— Тому що словами я вже пробувала. Тричі. Після третього разу я перестала вірити, що ти чуєш слова, — вона поклала яблуко назад у вазу. — Я хотіла побачити, що ти зробиш, коли в мене не залишиться нічого — по-твоєму. Виявилось, ти виженеш мене в порожню маршрутку. Ну от і відповідь.
— Перевіряла?! — Максим підвищив голос, але звук потонув у високих склепіннях. — Ти два роки мене перевіряла?
— Востаннє — три місяці, з дня синця на плечі. До того я просто чекала слушного моменту. А ти щодня давав мені нову причину не поспішати.
У кімнаті настала тиша, але не порожня, а густа, як буває в концертній залі перед першим акордом. Скрипаль за вікном дограв мелодію, хтось кинув монету у футляр.
Максим відчув, як усередині щось обвалюється. Він озирнув кухню: полиці з італійською пастою, кавомашину, живу орхідею на підвіконні, панораму дахів, де черепиця вигоріла до кольору старої міді. І згадав власну кухню — з жовтими плямами вологи на стелі, з вічним запахом перегару від сусіда-алкоголіка за стіною.
— То що, — Яна відсунула шухляду і дістала той самий комбайн, — забирай. Я ним не користувалася відтоді, як переїхала. Тобі потрібніший.
Він узяв прилад — важкий, наче гиря — і застиг на місці.
— Я не знав.
— Ти не хотів знати. А тепер іди. У мене багет підгорить.
Вона повернулася до нього спиною і почала розпаковувати сир. Максим вийшов у передпокій, взувся, глянув у дзеркало в позолоченій рамі. Звідти дивився чоловік із комбайном у руках, наче в нього щойно відібрали цілий всесвіт, а він досі не второпав — коли саме.
На вулиці він сів на лавку біля фонтана з Нептуном, комбайн поставив поруч. Повз проходили туристи, клацали фотоапарати, з відчинених вікон линула музика. І тільки тепер він почув, як тут тихо — зовсім не так, як у його районі біля залізничного вокзалу, де щоранку двигтить перший потяг на Стрий.
Максим дістав телефон, погортав контакти, спинився на імені «Яна». Натискати не став. Витер спітнілі долоні об джинси, встав і поплентався до трамвайної зупинки, залишивши позаду бруківку, що пахла кавою й старовиною, синець, про який він досі не спитав пробачення, і квартиру, про яку сам ніколи не здогадувався.
