Я сидів на кухні й дивився, як Оксана пакує останню валізу. Замок клацнув надто голосно — наче крапка в реченні, яке ми писали шістнадцять років.
— То що з кішкою? — спитала вона, не підводячи голови.
— Сама вирішуй.
Боягузлива відповідь. Я й досі собі не пробачив. Але тоді здавалося — ну кіт, ну тварина, переживе. Зося сиділа на підвіконні, хвіст трубкою, і дивилася на Оксану так, ніби все розуміла. Триколірна, з жовтим «метеликом» над лівим оком. Вона завжди була більш Оксаниною, ніж моєю — на руках у неї спала, в ногах грілася, проводжала до дверей. Але коли Оксана поїхала до Івано-Франківська, Зося залишилась у нашій львівській квартирі. Зі мною.
Я сам наполіг. Сказав, що переїзд для тварини — стрес. Насправді просто хотів залишити собі хоч щось тепле.
Перші тижні Зося ходила по квартирі, нюхала речі, зазирала в кутки. Потім звикла. А потім я привів Марину. Висока, смішлива, з проколотим носом і звичкою пахнути яблучним шампунем. Вона любила все нове — новий ремонт, новий посуд, нове життя. Стара кішка в це життя не вписувалась.
— Вона мені светр подерла, — скаржилась Марина. — І шерсть скрізь.
Я обіцяв купити пилосос. Потім — ігровий комплекс для кішки. Потім просто перестав реагувати.
Зося це відчула. Вона перестала спати в моєму кріслі. Коли я кликав її — не підходила, сиділа біля вхідних дверей і дивилась у щілину для пошти. Неначе чекала, що там ось-ось з’явиться знайомий запах.
Якось у четвер Марина відчинила вікно — восени у Львові буває раптове тепло, майже як у вересні — і Зося вискочила на карниз. Просто ступила з підвіконня і зникла за рогом. Я чув, як Марина грюкнула стулкою: «Ну й добре, провітриться».
Я не кричав. Не біг сходами. Подумав: повернеться. Коти завжди повертаються.
За тиждень стало зрозуміло — ні.
Я обійшов двір тричі. Розклеїв п’ять оголошень на під’їздах. Написав у вайбер-чат району. Пацани з автомийки поруч сказали, що бачили «щось схоже» біля сміттєвих баків, але воно втекло. Марина закотила очі:
— Ти так і за Оксаною не бігав.
Я промовчав. Бо це було несправедливо. Але правда.
Через місяць зателефонувала донька. Вона навчалась у Франківську, жила з хлопцем на орендованій квартирі, і ми спілкувались раз на два тижні — рівно, акуратно, як чужі люди, що домовились не воювати.
— Мама приїхала до Львова, — сказала вона. — Шукає Зосю.
У мене всередині щось стиснулось. Оксана кинула роботу на тиждень, взяла квиток на потяг — через кішку. Через тварину, яку я обіцяв берегти.
Вона прийшла наступного ранку. Подзвонила у двері. Я відчинив — вона стояла на сходовому майданчику, пожовкле листя з клена за вікном прилипло до підошви її черевика, і я чомусь це запам’ятав.
— Коли пропала? — спитала без «привіт».
— Місяць тому.
— Ти шукав?
— Вихóдив. Кликав.
— І все?
Марина визирнула з-за мого плеча, і Оксанин голос змінився — з рівного на крижаний, без жодного надлому:
— Вона домашня. Гуляла тільки на балконі. Як ти міг випустити?
Я хотів сказати: «Так вийшло». Але це було б надто схоже на брехню. Тому мовчав.
Оксана розвернулась і пішла, навіть не попрощавшись. Сходи гули під її кроками. Я стояв у дверях, аж поки не грюкнув під’їзний замок.
Вона поїхала в наш старий район на Сихові. Я дізнався це пізніше — від сусідки, пані Галини. Та сама, що роками годувала голубів біля дев’ятиповерхівки й сварилась із двірником.
— Та я бачила твою кішку! — сказала їй Галина Богданівна. — Худа така, залякана. Я її кликала — не йде. Підгодовувала кілька разів.
Оксана кинулась по всьому двору. Перевіряла підвали, зазирала під припарковані машини біля «Сільпо». Кликала на всі голоси: «Зосю, Зосю», — ім’я осипалось між панельних стін, і нічого.
А тоді вона сіла на лавку й заплакала. По-справжньому. Я не бачив, але знаю — бо пані Галина потім переповідала:
— Сидить і каже: «Зосю, вернись, прости мене». А в мене серце розривалось. Через кота — таке горе.
І тут із-за сміттєвого контейнера вийшло грязне, худе, мокре — дощ саме почав накрапати. Істотка на тонких лапах, кольору немитого бетону. Оксана завмерла. Воно теж. А тоді рвонуло до неї.
Зося втиснулась мордою їй у коліна. Замурчала так, що чути було за три метри. Оксана підняла її на руки — кішка вчепилась кігтями в пальто, притулилась до плеча. Пані Галина потім сказала мені:
— Ти б бачив, як вона несла її до таксі. Ніби дитину.
Я не бачив. Я взагалі про все дізнався через два дні — від доньки. Вона скинула фото у вайбер: Оксана на вокзалі, поруч переноска, і підпис: «Зося їде додому».
Я дивився на екран і думав: «Додому — це куди?»
Донька потім розповідала, що Оксана ще кілька днів жила у подруги, возила Зосю у ветклініку на вулиці Городоцькій, брала аналізи, робила паспорт для перевезення, купувала заспокійливе. В потязі кішка вилізла з переноски й проспала всю ніч у ногах. На ранок Оксана прокинулась — Зосі нема на місці. Вона схопилась, побігла по коридору, зазирала в кожне купе, і вже майже зірвала стоп-кран, коли побачила її. Зося сиділа біля титану з окропом і дивилась на Оксану з-за перегородки: «Ну чого ти? Я тут».
Я це слухав і відчував, як щось відвалюється всередині. Не ревнощі — щось глибше.
Минуло три місяці. Я жив із Мариною, але дедалі частіше прокидався о четвертій ранку й дивився у стелю. Одного разу донька сказала між іншим:
— Мама когось зустріла. Андрій звати. Він навіть із Зосею подружився.
Я кивнув. Сказав: «Це добре». І справді так думав.
Через півроку я приїхав до Франківська у справах. Донька запросила на каву в центр, біля «Бастіону». Ми сиділи на відкритій терасі, вітер ганяв по бруківці сухе листя, коли я побачив їх.
Оксана йшла з іншого боку площі. У неї в руках була валізка-переноска — одна з тих, що схожі на сумку. Поруч — чоловік років п’ятдесяти, в сірому пальті, з горбатим носом і смішними зморшками біля очей. Він нахилився, відкрив клапан переноски, і звідти вистромилась Зося — та сама триколірна морда з жовтим метеликом. Вона позіхнула, глянула на чоловіка й тицьнулась носом йому в руку.
Оксана засміялась. Я чув цей сміх за п’ятнадцять метрів — легкий, без тіні. Таким вона не сміялась останні два роки нашого шлюбу.
Андрій підняв переноску, взяв Оксану під лікоть, і вони пішли в напрямку вулиці Гетьмана Мазепи. Зося визирала з сумки й дивилась на перехожих.
Я так і не підійшов. Просто допив каву, холодну вже, і попросив у доньки рахунок. Вона дивилась на мене з жалем, але нічого не сказала. Тільки поклала руку поверх моєї — швидко, майже вибачливо.
Коли я повернувся до Львова, Марина спакувала речі. Сказала, що їй «замало місця в моєму житті». Я не сперечався.
Залишився сам у порожній квартирі. Іноді прокидаюсь о четвертій ранку, виходжу на балкон і стою, дивлюсь на порожній двір. Немає нікого.
Але іноді здається — ось-ось із-за сміттєвого бака вийде худа тінь, підніме голову, подивиться на мене жовтими очима. І я скажу те, що не сказав тоді, на лавці, коли Оксана плакала сама.
Але Зося не повернеться. Вона вже вдома.
