Марта Ковальчук викладала бухгалтерський облік у коледжі вже двадцять третій рік і звикла все рахувати наперед. Тому, коли дочка Оксана привезла онучку Соломійку на літо в Косів, Марта одразу поставила у щоденнику дату повернення — двадцять восьме серпня. Написала олівцем, не ручкою: мало що.
За вікном пахло димом від сусідського мангала і мокрим сіном — дощ пройшов уночі. По телевізору в кухні бурмотіла ранкова програма, і Марта вимкнула звук, бо Соломійка ще спала на розкладачці за ширмою.
Соломійці було одинадцять. У неї випав передній зуб, і вона говорила з присвистом, чим страшенно тішилася.
— Бабо, а покажіть ще раз ту фотку, де дідо на коні, — просила вона щовечора, і Марта діставала з комода конверт із пожовклими знімками.
Там був її покійний чоловік Ярослав верхи на гуцульському коні, ще молодий, у светрі грубої в'язки, який Марта в'язала йому сама. І там же, у тому конверті, лежала стара срібна підкова — не справжня, сувенірна, куплена на ярмарку в Косові у сімдесят третьому році. Ярослав носив її в кишені все життя, "на щастя", і заповів дочці, а та — онуці.
Марта знала цю історію напам'ять і все одно щоразу її розповідала.
А потім зателефонував зять — Роман, чоловік Оксани. Не сама Оксана, саме він.
— Марто Іванівно, тут таке, — почав він, і по голосу вона одразу зрозуміла, що "таке" буде неприємне. — Ми з Оксаною вирішили, що Соломійку заберемо раніше. У неї збори в танцювальному гуртку, важливі, перед показовим виступом.
— Роман, у нас домовленість до двадцять восьмого.
— Ну, домовленість, домовленість, — він якось нервово хихикнув. — Марто Іванівно, чесно кажучи, ми ще й хату продаємо, оту, під Бучею, батьківську мою. Покупці приїжджають саме на вихідних, треба, щоб усі документи були на місці, а Оксані ніколи буде і за дитиною їхати, і на нотаріуса встигати.
Марта помовчала. За ширмою завовтузилась Соломійка, перевернулась уві сні.
— А до чого тут я?
— Та ні до чого, — сказав Роман швидко. — Просто заберемо в п'ятницю замість двадцять восьмого. І ще… Марто Іванівно, ви ж пам'ятаєте ту підкову дідову? Соломійка казала, що ви їй обіцяли віддати насовсім, не тільки погратись.
Ось воно що. Марта відчула, як щось у грудях стиснулось — не образа навіть, а якесь холодне впізнавання. Вона вже другий рік бачила, куди все йде.
— Обіцяла, коли їй виповниться дванадцять, — сказала Марта рівно. — Так домовлялись з Ярославом ще при житті.
— Ну от нехай і буде вже зараз, — Роман засміявся, ніби жартував, хоча жарту в цьому не було жодного. — Дитині приємно, а вам що, шкода?
Марта подивилась на конверт, що лежав на столі. Взяла підкову в руку — легка, холодна, з витертим написом "На щастя". Поклала назад.
— Приїдете в п'ятницю — поговоримо, — сказала вона і поклала слухавку раніше, ніж Роман встиг щось додати.
У п'ятницю вранці задощило знову, дрібно й нудно, як буває в Карпатах наприкінці серпня. Оксана з Романом приїхали близько дванадцятої, машина забризкана до дахом — їхали, певно, не зупиняючись від самого Києва.
Соломійка кинулась до матері, а тоді одразу — до бабусі, обійняла за пояс.
— Бабо, а ви привезли ту скриньку показати мамі?
— Привезла, — сказала Марта.
Вони сіли на кухні. Оксана, стомлена з дороги, налила собі води з-під крана, не чекаючи, поки Марта запропонує чай. Роман сів навпроти, поклав на стіл теку — чорну, з тисненням, схожу на ту, в якій носять документи на нотаріальне посвідчення.
— Це щодо хати, — пояснив він, перехопивши погляд Марти. — На всякий випадок взяв, раптом треба буде щось підписати сьогодні.
— Мені нічого підписувати щодо вашої хати, Романе.
— Та я не про це, — він відкрив теку, і Марта побачила там, серед аркушів, ще й білий конверт, підписаний рукою Оксани: "Бабусі — прочитати".
Оксана відвела очі.
— Мамо, там… я хотіла з тобою поговорити окремо, без Соломійки.
Марта відправила онучку годувати сусідського кота — благо, привід у Соломійки завжди був готовий — і лишилася з дочкою та зятем сам на сам.
Оксана дістала з конверта аркуш. Це виявився не документ на хату, а щось інше: рукописний список, її почерком, під заголовком "Речі бабусиної спадщини — розподілити". Там значилися срібна підкова, обручка діда, годинник "Полет", навіть та розкладачка за ширмою.
— Мамо, я не хочу, щоб ти подумала щось погане, — почала Оксана. — Просто Роман каже, що поки ти… поки все добре, треба заздалегідь усе обговорити, щоб потім не було непорозумінь. Ти ж сама вчиш студентів, що облік треба вести наперед, а не заднім числом.
Марта дивилась на список. На словах "поки все добре" щось у ній хитнулось, ніби підлога під ногами.
— Мені шістдесят один рік, Оксано. Я не помираю.
— Ніхто такого не каже, — вставив Роман. — Просто розумний підхід. У моїх батьків так само було з тим будинком під Бучею — все розписали заздалегідь, і коли настав час продавати, ніяких сварок.
— Ви продаєте будинок вашого батька, поки він живий?
Роман запнувся.
— Він переписав його на мене два роки тому. Сам вирішив.
— А тепер вирішив ти, — сказала Марта тихо, — не питаючи його, за скільки продавати і кому.
Стало тихо. Дощ за вікном подужчав, застукотів по бляшаному підвіконню.
— Мамо, ми не про батька Романа зараз, — Оксана нервово згорнула список навпіл. — Ми про підкову. Соломійка дуже хоче її, вона прив'язана до тата, до пам'яті про діда…
— Соломійка ще жодного разу навіть не спитала мене про підкову інакше, ніж "покажи". Це ти хочеш, щоб підкова була вже у вас, — Марта подивилась просто на Романа. — Бо ви продаєте хату під Бучею і думаєте купити квартиру в Косові, чи не так? Оксана мені казала минулого тижня по телефону, що вам подобається наш район.
Роман почервонів.
— Ну, розглядаємо варіанти.
— І срібна сувенірна підкова коштує в антикварній крамниці на Незалежності рублів дві… — Марта затнулась і сама виправила себе, — гривень двісті, не більше. Вона вам не потрібна заради грошей. Вона вам потрібна, щоб застовпити місце. Показати, що майно вже переходить, поки я жива і можу ще щось лишити комусь іншому.
— Мамо! — Оксана почервоніла тепер сама.
— Я не проти лишити вам усе, що маю, — сказала Марта. — У мене є заповіт, складений три роки тому в нотаріуса Гриценка на вулиці Шевченка. Там усе чітко: квартира в Косові — Оксані, дачна ділянка в Яблунові — теж Оксані, невеликий депозит у банку — сто двадцять тисяч гривень — навпіл між тобою, Оксано, і Соломійкою, коли їй виповниться вісімнадцять. Підкова і обручка діда — записані окремим пунктом, передаються Соломійці на її дванадцятиріччя, тобто через сім місяців, у березні. Все прописано, все затверджено.
Вона встала, підійшла до комода, дістала звідти вже інший конверт — не з фотографіями, а з документами.
— Ось копія заповіту. Можете забрати з собою і показати вашому юристу, якщо хочете переконатися, що я не змінюю умов під тиском. А оригінал підкови поки лишається у мене — до березня, як домовлено з Ярославом.
Роман простягнув руку до теки, ніби хотів забрати назад свій список.
— Марто Іванівно, ми ж не мали на увазі…
— Мали, — сказала вона спокійно. — І це нормально, що люди хочуть визначеності. Але визначеність — це не тиснути на людину, поки вона жива, "поки все добре". Визначеність — це папір у нотаріуса, який я вже склала. Я перечитаю його ще раз сьогодні ввечері і, можливо, додам один пункт.
— Який пункт? — насторожилась Оксана.
— Що умовою отримання спадщини Романом — якщо він взагалі там колись фігуруватиме як чоловік моєї дочки — буде те, що жодна річ із цього списку, — Марта постукала пальцем по аркушу, — не потрапить до нього до дня мого сімдесятиріччя. Просто щоб більше не було розмов про "заздалегідь".
Вона забрала список у Оксани з рук, склала його вчетверо і поклала в кишеню фартуха — не порвала, не викинула демонстративно, просто прибрала, як прибирають чужий недопитий чай зі столу.
За вікном Соломійка гралася з котом на ґанку, показуючи йому нитку від клубка. Вона зайшла в кухню за кілька хвилин, побачила натягнуті обличчя дорослих і одразу зрозуміла: щось відбулося без неї.
— Бабо, а можна я вже їхати не буду, лишуся до двадцять восьмого, як домовлялись?
Марта подивилась на дочку. Оксана мовчала, дивлячись у стіл.
— Лишайся, — сказала Марта. — А підкову я тобі покажу ще раз перед сном. І розповім, як дідо вигравав на ній в карти в сусіда дядька Івана — програвав щоразу, але кишеню все одно не відпускав.
Роман закрив свою теку з документами на хату під Бучею і мовчки поніс її до машини під дощем. Ніхто його не проводжав.
