Мене звати Ольга Тимофіївна, тридцять другий рік стою на роздачі в шкільній їдальні номер сім. Кожен ранок о шостій — тролейбус, потім двадцять хвилин пішки повз ринок на Сумській, де тітка Валя вже розкладає редиску. Того дня, коли все й почалося, пахло смаженою цибулею й трохи хлоркою — прибиральниця саме мила підлогу в коридорі.
Пані Ірина Степанівна на пенсії вже шість років, але щоранку приходить до нас перебирати картоплю й мити банки з-під компоту — каже, вдома тихо, а тут хоч якийсь порядок у руках. Платити їй нема за що, та й не просить. Просто стоїть біля мене, рахує монети в касовому апараті, розкладає їх стовпчиками по гривні, по дві.
Того ранку в кабінет зазирнула нова завуч, Марина Олексіївна — прийшла у вересні замість старої, з планом "оптимізації штату", як вона сама висловилась на нараді. Молода, з айфоном у руках, у якому в неї, здається, весь бюджет школи розписаний по клітинках.
— Ольго Тимофіївно, а хто це у вас в підсобці? — спитала, не дивлячись на пані Ірину, ніби та стілець якийсь чи швабра.
— Це Ірина Степанівна, допомагає нам. Картоплю чистить, банки миє.
— На якій підставі? У штатному розписі такої одиниці немає. — Марина Олексіївна погортала щось на екрані. — У нас перевірка з районного відділу освіти в четвер. Стороннім у харчоблоці бути не положено. Санітарні норми.
Пані Ірина стояла з ганчіркою в руці, витирала обідок банки, і рука в неї на мить зупинилась.
— Я тридцять два роки тут пропрацювала, — сказала вона тихо. — Я знаю ці норми краще за вас.
— Тим більше маєте розуміти, — відповіла завуч і пішла, не чекаючи на відповідь, стукаючи підборами по кахлю.
Настуся, практикантка з училища, років дев'ятнадцяти, стояла біля мийки й дивилась то на мене, то на двері, за якими зникла Марина Олексіївна.
— І що тепер? — спитала пошепки.
Пані Ірина поставила банку на стіл. Долоні в неї були мокрі, і вона довго витирала їх об фартух, ніби це могло щось вирішити.
— Тепер нічого, — сказала вона. — Прийду завтра, як завжди.
— Вона ж сказала…
— Я чула, що вона сказала.
Три дні пані Ірина приходила о тій самій годині. Чистила картоплю в підсобці, де її, за словами завуча, не мало бути. У четвер, коли з районного відділу приїхала комісія — жінка в костюмі кольору асфальту й чоловік із теками під пахвою, — Марина Олексіївна зайшла до нас особисто, перевірити, чи прибрано зайвих людей.
Пані Ірина в цей момент саме мила підлогу біля бака для посуду.
— Я ж просила, — сказала завуч, і голос у неї був не злий, а якийсь втомлено-канцелярський, наче вона читала інструкцію. — Ірино Степанівно, будь ласка, вийдіть. Комісія в коридорі.
Настуся завмерла з тарілками в руках. Я стояла за роздачею й не могла нічого сказати — не моя посада, не моє право.
Пані Ірина випросталась, поставила швабру до стіни рівно, як ставила її тридцять років.
— Добре, — сказала вона. — Тільки одне питання, Марино Олексіївно. Хто картоплю чистити буде? У штатному розписі кухаря на заміну теж немає, я перевіряла minulого тижня в наказі на дошці.
Завуч зупинилась.
— То не ваша турбота.
— Моя. Бо якщо комісія спитає, чому в четвер обід затримався на сорок хвилин, я їм так і скажу — картоплю чистити нікому.
У коридорі вже чулися кроки — комісія наближалась. Марина Олексіївна подивилась на годинник, потім на пані Ірину, потім на мене.
— П'ятнадцять хвилин, — сказала вона крізь зуби. — І щоб я вас тут не бачила, коли вони зайдуть.
Пані Ірина кивнула й узялася знову за ніж. Різала картоплину швидко, тонкою спіраллю, як завжди різала — не дивлячись на руки.
Комісія пройшла повз кухню, зазирнула в холодильник, спитала про терміни придатності олії, записала щось у теку й поїхала. Пані Ірина за цей час встигла почистити відро картоплі й піти чорним ходом, поки Марина Олексіївна проводжала гостей до воріт.
Увечері, коли їдальня спорожніла, Настуся домивала останні тарілки і мовчала. Потім спитала:
— А чого ви не образились на неї? Вона ж вас, як сміття, за двері.
Пані Ірина сиділа на табуретці, знімала фартух через голову.
— Образилась, — сказала вона просто. — Тільки образа тарілки не вимиє й обід дітям не приготує. А завтра я знову прийду. І післязавтра. Поки нова завуч сама картоплю чистити не навчиться — чи поки штатний розпис не перепишуть так, як треба.
Вона склала фартух, поклала на полицю поряд з баночками з-під спецій, і пішла до дверей, де на підвіконні стояла її герань у трьох горщиках — та, що вона щоранку поливала з чашки, поки закипав чайник.
— Ірино Степанівно, — гукнула я вслід, — а якщо вона завтра знову скаже вийти?
Пані Ірина зупинилась у дверях, обернулась.
— Тоді вийду ще раз на п'ятнадцять хвилин. А після — повернуся чистити картоплю. Бо я не в комісії питати дозволу, чи мені тут бути.
Двері зачинились. Настуся дивилась їй услід, потім узяла ганчірку й почала протирати стіл, на якому досі лежав недочищений ніж і три картоплини — рівно стільки, скільки пані Ірина встигла залишити на завтра.
