Погодилася провести вихідні на дачі в 49-річного чоловіка. Пошкодувала про поїздку, щойно переступила поріг
Мені сорок п’ять. Здавалося б, у такому віці жінка вже має вміти відрізнити романтичне запрошення від прихованої вакансії: “Потрібна жіночка на дачу, бажано з руками, без зайвих питань і з любов’ю до консервації”.
Але ні.
Всередині мене, мабуть, досі жила наївна дівчина, яка вірила: якщо чоловік каже “приїжджай на дачу, відпочинемо, познайомлю з батьками”, то це означає саме відпочинемо. А не “візьми щось старе, бо в нас там льох, бур’яни, вікна й мама з ганчіркою”.
З Олегом ми зустрічалися майже пів року. Йому було сорок дев’ять. Розлучений, спокійний, охайний. Працював логістом, говорив рівно, без метушні, ніби знав, де в житті лежить інструкція, просто нікому не показував.
Після мого розлучення це здавалося подарунком.
Він писав зранку:
— Як спала, Наталю?
Дзвонив увечері. Міг привезти мої улюблені еклери з пекарні біля ринку. Одного разу побачив, що я втомлена, і сказав:
— Тобі треба більше себе берегти.
Я тоді мало не розплакалась. Бо в нашому віці фраза “бережи себе” звучить іноді майже як освідчення.
Коли він запросив мене на дачу під Полтаву, я зраділа.
— Мама з татом теж будуть, — сказав він. — Заодно познайомитесь. Посидимо, шашлик зробимо, відпочинемо.
Я, звісно, зробила вигляд, що спокійна. Але ввечері стояла біля шафи й вибирала сукню так, ніби їхала на співбесіду до майбутньої свекрухи. Не надто нарядну. Не надто просту. Таку, щоб його мама подумала: “Нормальна жінка. Не вертихвістка.” Хоча слово “вертихвістка”, здається, лишилося тільки в мамах чоловіків.
Я спекла яблучний пиріг. Купила добрий чай. Узла баночку меду в сусідки. У суботу вранці їхала з сумкою, пирогом і надією, що ось воно — нормальне людське щастя. Дача, веранда, розмова, може, прогулянка до річки.
Навіть нові босоніжки взула.
На дачу.
У босоніжках.
Ну я ж їхала не копати, правда?
Олег зустрів мене біля хвіртки.
— О, приїхала! Молодець. Давай сумки. Тільки обережно, тут трохи брудно.
“Трохи” — це було дуже делікатно.
Двір виглядав так, ніби там пройшла маленька, але вперта буря. Біля сараю лежали дошки, відра, стара миска, граблі, шланг і один гумовий чобіт. Один. Другого я так і не побачила. Може, він давно пішов шукати кращої долі.
Будинок був старий, великий, із верандою. Видно, колись його любили. А потім сказали: “Потім доробимо.” І це “потім” розтягнулося років на десять.
Із дому вийшла його мама — Галина Степанівна. Міцна, суха жінка з таким поглядом, що ним можна було чистити картоплю.
— А, це ви Наталя, — сказала вона. — Проходьте. Руки помийте. Потім чай поп’ємо.
Я простягнула пиріг.
— Це до чаю.
Вона глянула на нього.
— Побачимо, чи не сирий.
Я відчула себе не гостею, а стажеркою на випробувальному терміні.
Олег заніс мої речі в кімнату й зник. Просто розчинився десь між сараєм і мангалом. Я переодяглася в капці, які мені видали. Капці були чоловічі, розтоптані й пахли вологим льохом.
Романтика тихенько почала збирати валізу.
Чай ми пили недовго.
— Наталю, — сказала Галина Степанівна, — поможіть картоплю почистити.
Я допомогла.
Потім помідори помити.
Потім посуд.
Потім банки з льоху винести.
Потім вона подала мені ганчірку.
— Раз уже ви тут, то можна вікна на кухні протерти. Я вже не можу, а Олег казав, що ви господарська.
Господарська.
Це слово в чоловічих устах часто означає: “Вона ще не знає, що її вже записали в штат.”
Я вийшла надвір.
Олег стояв біля мангала з батьком і обговорював, чому дрова сирі.
— Олеже, — сказала я, — може, ти допоможеш із вікнами?
Він усміхнувся.
— Та мама просто хоче тебе краще пізнати. Не бери близько до серця.
— Через миття вікон?
— Ну а як інакше жінку пізнати? По ділу видно.
Я тоді ще промовчала.
До вечора в мене боліли руки, босоніжки стали схожі на археологічну знахідку, а Галина Степанівна вже встигла сказати:
— Олегу потрібна жінка домашня.
— У нашій родині жінки не сидять.
— Містянки тепер ніжні пішли.
Після вечері Олег сів поруч на лавку.
— Ну як тобі наші?
Я подивилася на нього.
— Чесно?
— Звісно.
— Таке враження, що мене запросили не на відпочинок, а на кастинг невістки-прибиральниці.
Він засміявся.
— Наталю, ти перебільшуєш. Мама просто перевіряє, яка ти.
— А ти?
— Що я?
— Ти теж мене перевіряєш?
Він знизав плечима.
— Ну в нашому віці треба розуміти, чи людина підходить для сім’ї.
— Для сім’ї чи для обслуговування сім’ї?
Він насупився.
— Не починай. Я ж не хлопчик. Мені потрібна нормальна жінка, не принцеса.
Я встала.
— А мені потрібен нормальний чоловік, не начальник побутового цеху.
Вранці о шостій у двері постукали.
— Наталю, вставайте. Будемо кабачки закривати.
Я сіла на ліжку й раптом відчула дивний спокій.
— Не будемо.
Галина Степанівна аж завмерла.
— Що значить?
— Значить, я їду додому.
Олег наздогнав мене біля хвіртки.
— Ти через дурниці влаштовуєш драму?
— Ні. Я через дурниці нарешті побачила головне.
— Мама просто хотіла зрозуміти, чи ти своя.
— Я не хочу ставати “своєю” там, де своя означає мовчки мити, носити, терпіти й радіти, що допустили до родини.
Він мовчав.
Я викликала таксі до найближчої автостанції. Сиділа з сумкою й коробкою пирога на колінах. Водій глянув у дзеркало:
— Невдала поїздка?
Я усміхнулася.
— Навпаки. Дуже вчасна.
Удома я зняла свої нещасні босоніжки, зробила каву, відрізала собі шматок пирога й сіла на кухні. У своїй тиші. У своїх чистих капцях. Без оцінювання.
Олег писав ще кілька днів.
“Мама в мене проста.”
“Ти все не так зрозуміла.”
“У сім’ї треба допомагати.”
Я відповіла один раз:
“Допомога — це коли всі разом. А коли один відпочиває, другий керує, а третій проходить перевірку ганчіркою — це не сім’я.”
Мені сорок п’ять. Я більше не шукаю чоловіка, щоб довести комусь, що “ще придатна”.
Я вже придатна.
Для себе. Для спокою. Для любові, де мене запрошують не як робочу силу, а як жінку.
А якщо романтика починає пахнути сирими капцями й маминим “помийте вікна”, то краще вчасно викликати таксі.