Оксана Гнатюк порахувала: сімнадцять днів минуло відтоді, як вона востаннє чула, як клацає замок вхідних дверей о пів на восьму ранку. Тарас завжди йшов на роботу однаково — спочатку заходив на кухню, цілував її в маківку над горням кави, а тоді вже двері.
Тепер горнятко стояло в шафі перевернуте, і вона третій тиждень не могла змусити себе його дістати.
Вони одружилися сім років тому, у жовтні, коли в Кам'янці-Подільському весь Старий город пахнув мокрим листям і хтось із гостей на весіллі переплутав загс з костелом і привів гостей не туди. Тарас тоді сміявся так, що в нього злетіли окуляри в фонтан біля ратуші. Оксана діставала їх сама, по коліна в холодній воді, а він стояв на бортику й знімав це на телефон, замість того щоб допомогти. Вона досі пам'ятала, як тоді образилась — на п'ять хвилин, не довше.
Він працював інженером на заводі, лагодив верстати з такою ж терплячістю, з якою колись розбирав будильники в дитинстві. Останнього ранку — це вона знала точно, бо переглядала записи з реєстратора сусідського авто, який стояв навпроти під'їзду — Тарас вийшов о 7:26, у синій куртці, з тим самим рюкзаком, з яким ходив останні два роки. На заводі того дня його не бачили. Телефон востаннє засік вежу зв'язку біля Хмельницького шосе, а потім — тиша.
Поліція відкрила справу на третій день. Слідчий, молодий хлопець на прізвище Байрак, дивився на неї так, ніби вже знав відповідь і просто чекав, коли вона сама здогадається. "Буває, — сказав він тоді, — що люди зникають самі. Не завжди це трагедія". Оксана слухала і думала про горнятко в шафі, і про те, що чоловік, який планує піти з дому назавжди, не залишає недопите какао на столі й недочитану книжку розгорнутою на сто дванадцятій сторінці.
Мати Тараса, Галина Степанівна, приїхала з Дунаївців того ж тижня і оселилась у них у квартирі — спала на розкладачці в коридорі, хоча Оксана пропонувала їй диван у залі. "Не хочу заважати, — казала свекруха, — раптом він прийде вночі, а я тут на дивані розляглась". Вона й досі так спала, сімнадцять ночей поспіль, підклавши під голову його стару фізкультурну кофту, яку не давала прати.
На вісімнадцятий день подзвонили з відділку. Не Байрак — інший голос, старший, втомлений. Просив приїхати на впізнання. Оксана пам'ятала дорогу туди уривками: як мати Тараса мовчки застібала ґудзики на пальті не в тому порядку, як таксист двічі перепитав адресу, як пахло хлоркою в коридорі моргу на вулиці Пирогова.
Це був не він.
Знайшли чоловіка приблизно того ж віку, потонулого в ставку біля Смотрича ще на початку місяця — ніякого зв'язку з Тарасом, крім випадкового збігу прикмет у зведенні. Галина Степанівна тоді сіла просто на кахляну підлогу коридору й затрусилась усім тілом, і Оксана вперше за сімнадцять днів не знала, плакати їй від жаху чи від полегшення.
Ключ до всього знайшовся не завдяки слідчому і не завдяки камерам. Його знайшла сусідка знизу, баба Люба, яка тримала в дворі трьох котів і знала геть усе про геть усіх у під'їзді. Вона розказала, ніби між іншим, розвішуючи білизну: за тиждень до зникнення до Тараса приходив чоловік, якого баба Люба раніше не бачувала, і вони довго стояли біля під'їзду, курили, і той чоловік казав щось про "борг батька" і "переоформити на когось", а Тарас лише мовчав і крутив у руках запальничку.
Оксана тоді вперше почула прізвище Ковтуна. Виявилось, батько Тараса, який помер шість років тому, за життя позичив у якогось Ковтуна чималу суму на ремонт даху їхнього будинку в Дунаївцях — сто двадцять тисяч гривень, з розпискою, яку ніхто, крім Галини Степанівни, ніколи не бачив. Тарас про той борг дізнався випадково, розбираючи батьківські папери ще торік, і мовчав про це сім місяців — не хотів вантажити дружину чужими боргами.
Ковтун виявився не бандитом і не рекетиром, а звичайним пенсіонером з тим же Дунаївців, який просто хотів повернути свої гроші і від відчаю почав погрожувати — мовляв, піде до суду, забере будинок матері за той борг, хоча юридично не мав на це права: розписка була складена з батьком, а не з сином, і строк давності давно минув. Тарас злякався не суду — злякався того, що мати дізнається і буде переживати, і поїхав сам, без слова нікому, домовлятися з Ковтуном, віддати частину грошей з власних заощаджень, які збирав два роки на машину.
Він просто вимкнув телефон, щоб ніхто не смикав, і жив ці сімнадцять днів у дядька в Ярмолинцях, соромлячись зізнатися, що дав слабину і повівся на погрози старого без жодних законних підстав.
Знайшла його зрештою сама Оксана — через того ж дядька, якому подзвонила навмання, перебравши всю телефонну книжку. Коли вона приїхала в Ярмолинці й побачила його на порозі, у тій самій синій куртці, вона не стала ні кричати, ні плакати. Вона мовчки простягнула йому телефон з відкритим додатком банку.
— Ти віддав йому гроші?
— Половину. Сорок тисяч.
— Решту не віддаси. Ні копійки.
Наступного дня вона сама поїхала до Дунаївців — без Тараса, без свекрухи, тільки з тією старою батьківською розпискою в файлику. Знайшла Ковтуна на його ж подвір'ї, серед вуликів, і поклала документ на стіл. "Строк давності — три роки, минуло вже вісім. Розписка на ім'я батька, який помер. Ще один дзвінок моєму чоловікові — і наступного разу я приїду не сама, а з повісткою від адвоката". Ковтун мовчав, длубаючи щось на столі нігтем, а потім кивнув — і за два тижні прийшов лист про те, що претензій він не має.
Горнятко в шафі Оксана дістала того ж вечора, коли Тарас повернувся додому. Помила, поставила на місце на кухонній поличці — між його і своєю чашкою, як і було сім років. Галина Степанівна забрала свою фізкультурну кофту з розкладачки й того ж вечора поїхала назад у Дунаївці — заявила, що вдома город не поливаний стоїть сімнадцять днів, і що тепер вже точно можна їхати спокійно.
