Літо в Одесі пахло акацією і прогірклим маслом від трамвайних коліс. Ганна стояла на балконі своєї квартири на Грецькій, дивилася, як над портом мерехтить марево, і думала, що нарешті навчилася дихати без болю. П’ять років тому вона поховала чоловіка, капітана далекого плавання, і залишилася сама у двоповерховій квартирі з ліпниною, двома рахунками в «Ощаді» та дачею в Затоці. Їй було п’ятдесят дев’ять.
Того червня на пляжі Ланжерон їй припекло голову, і вона сіла під навіс, де хлопець років двадцяти восьми вів заняття з йоги для пенсіонерів. Він усміхнувся, простягнув пляшку з домашнім лимонадом — і Ганна пропала. Артем був легкий, як вітер з моря: робив їй масаж стоп після довгих прогулянок, варив кукурудзу з кропом і називав її «моя маленька». Через три місяці вони розписалися в РАГСі на Рішельєвській, і Артем переїхав до неї.
Щовечора він приносив їй у ліжко глиняний кухоль з теплим відваром — липа, ромашка, мед, кілька листочків м’яти з балконного ящика. «Пий до дна, люба, — шепотів, цілуючи її в скроню. — Тобі треба добре спати». Вона пила. Сон накочувався важкий, глибокий, без снів.
За два роки Ганна помітила, що все частіше губить речі. То ключі від машини засуне в цукорницю, то забуде, чи вимкнула праску. Пам’ять уривалася тонкими клаптями. У дзеркалі вона бачила втомлену жінку з повільними рухами — наче життя потроху витікало крізь пальці.
Одного серпневого вечора Артем сказав, що затримається на роботі у фітнес-клубі, буде пізно. Ганна лягла сама, але заснути не змогла — випила вдень дві кави з подругою і тепер крутилася під простирадлом. Десь опівночі на кухні засвітилося світло, і вона почула тихе наспівування — «Ой у вишневому саду…». Артем повернувся раніше.
Вона безшумно встала, пройшла темним коридором і завмерла біля одвірка. У шпарі між дверима побачила його спину. Він дістав із висувної шухляди маленьку бурштинову пляшечку без етикетки, нахилив її над її кухлем — раз, два, три — і перемішав дерев’яною ложкою. Потім додав меду, м’яти і поставив кухоль на тацю. Ганна відчула, як у грудях розповзається холод. Сусідський рудий кіт Мурчик, що спав на підвіконні сходової клітки, голосно нявкнув — і вона отямилася. Безшумно ковзнула назад у постіль.
Коли Артем приніс їй відвар, вона прикинулась, що прокидається. «Ой, щось шлунок крутить, — пробурмотіла, відставляючи кухоль на тумбочку. — Допий за мене, якщо хочеш». Він застиг на секунду. «Ні-ні, це тобі, ти ж знаєш, мені не можна на ніч солодкого». Поцілував її і пішов у ванну. Ганна дочекалася, поки він засне, перелила рідину в скляну банку з-під дитячого харчування, заховала в сумку і вперше за два роки лягла спати, не зробивши жодного ковтка.
Зранку після його уходу вона поїхала в приватну лабораторію на Великій Арнаутській. Технік прийняла банку, щось записала і сказала: «За три дні будуть результати». Ці три дні Ганна ходила по дому, як по тонкому льоду. Вона вигадувала причини, чому не п’є відвар — то живіт, то голова, то спекотно. Артем дивився на неї уважно, його усмішка ставала натягнутою.
На третій день лікар покликала її в кабінет. «Пані Ганно, — сказала вона, і голос її був рівний, як лінія на кардіограмі, — у зразку виявлено феназепам. Сильний транквілізатор. При регулярному вживанні викликає амнезію, залежність і дезорієнтацію. Той, хто вам це давав, не бажав вам спокійного сну. Він хотів вас контролювати».
Ганна вийшла з клініки на автопілоті. Пройшла повз Привоз, не помічаючи галасу продавців, і купила у бабусі оберемок м’яти — просто так, за звичкою. Потім зателефонувала адвокатці, старій знайомій ще з часів роботи вчителькою. За тиждень вона переписала заповіт на дітей, які жили в Польщі, перевела гроші на новий рахунок і змінила замки на дачі в Затоці.
Того вечора вона сіла навпроти Артема у вітальні й мовчки поклала на стіл бурштинову пляшечку та копію висновку з лабораторії. Він глянув на папір, і усмішка повільно сповзла з його обличчя. Запала густа, липка мовчанка.
— Ти що собі думаєш? — нарешті спитав він, і голос був чужий, без звичної м’якості.
— Думаю, що ти мене труїв, — відповіла Ганна. — Два роки, щовечора. Щоб я стала зручною. Без пам’яті. Без волі.
— Та ні, — раптом засміявся він, нервово тручи долонею потилицю. — Це просто заспокійливе! Ти завжди так переживаєш, смикаєшся… Я хотів, щоб ти відпочивала. Ти ж сама скаржилася на безсоння! Я допомагав.
— Допомагав? — Ганна відчула, як голос став дзвінким від люті. — Краплями з пляшечки без назви? Ти хоч раз спитав, чи хочу я цього? Чи мені потрібна така допомога?
Артем звів плечі. В його очах промайнуло щось слизьке — не каяття, а досада, ніби дитина, яку спіймали на крадіжці варення.
— Ти нічого не розумієш, — сказав він. — Тобі було добре. Ти спала, як немовля. Я беріг тебе, Ганно, від стресів, від старіння, від самої себе.
Вона підвелася, дістала з шухляди телефон і набрала номер дільничного. Тієї ночі Артем спав уже не в її квартирі. Через місяць шлюб анулювали, а бурштинова пляшечка лягла в матеріали справи.
Найтежчим виявилося навіть не його перебування вдома, а власний страх, що оселився всередині. Ганна місяцями прокидалася від кожного скрипу в старому будинку, перевіряла, чи замкнені двері, чи не стоїть на кухні чужий кухоль. Вона продала квартиру на Грецькій — надто багато спогадів, надто багато відлуння його голосу — і остаточно переїхала в дачний будиночок у Затоці. З вікна веранди було видно Дністровський лиман, і вранці вода лежала, як срібна фольга.
Тепер Ганні шістдесят два. Щосуботи вона збирає групу жінок для скандинавської ходьби — проходять п’ять кілометрів вздовж берега, а потім п’ють чай на її веранді. А щовечора, коли сонце падає за лиман, вона бере свій глиняний кухоль, заварює ромашку з м’ятою і медом — без жодних крапель із бурштинових пляшечок. Піднімає його до свого відображення у темному склі, всміхається і каже вголос:
— За тебе, Ганно. За ту, що нарешті прокинулась.
