Оксана Тарасівна помітила це не одразу. Спершу просто відчула, що звичний ритм тижня зламався, а вже потім зрозуміла, у чому саме.
Раніше неділя була її днем. З ранку вона поралася на кухні своєї квартири на Троєщині — замочувала гречку на деруни, діставала з холодильника курку, яку купувала ще в п'ятницю на ринку, щоб встигла настоятися в маринаді. О другій годині у під'їзді чувся ліфт, потім дзвінок, і на порозі стояв Максим — високий, кремезний, завжди з пакетом, у якому лежало щось "просто так": то улюблена чорнослив у шоколаді, то нові капці, то мазь від суглобів, про яку вона й не просила.
Сідали за стіл, і три години пролітали як одна мить. Максим розповідав про роботу в автосервісі, про те, що збирається міняти зимову гуму ще до листопада, та все відкладає. Оксана Тарасівна підкладала йому добавку і вдавала, ніби не помічає, як він розстібає верхній ґудзик на джинсах. Це були найтихіші й найтепліші години її тижня.
А потім усе зупинилося.
Спершу подзвонив і сказав, що цієї неділі не зможе — справи. Вона не надала значення. Наступного тижня — знову справи. Потім коротке повідомлення ввечері: "Мам, як ти? Все добре?" — без жодних пояснень, чому знову не приїхав.
Минуло півтора місяця. Шість неділь. Оксана Тарасівна рахувала їх, як рахують дні до чогось важливого, тільки в неї все було навпаки — вона рахувала порожнечу.
І чим довше він не приїжджав, тим чіткіше в її голові складалася картина. Неприємна, але логічна, — і від цієї логічності ставало тільки страшніше.
Ірина. Невістка.
Оксана Тарасівна ніколи не була з нею близька. Не тому, що трапилося щось погане, — просто не виникло тієї теплоти, яка буває між жінками. Ірина була ввічлива, акуратна, завжди вітала свекруху, питала про здоров'я, але в ній було щось закрите, що Оксана Тарасівна сприймала за холодність. І тепер ця холодність набувала сенсу.
"Відсуває від мене, — думала вона вночі, дивлячись у стелю. — Забирає собі. Спершу переїхали в нову квартиру на Позняки, подалі. Потім її батьки, до яких вони весь час їздять на дачу під Бровари. А тепер і неділі. Скоро зовсім забуде дорогу до матері".
Синові з докорами вона не дзвонила — гордість не дозволяла. Але образа росла всередині, як бур'ян на закинутій грядці, заповнюючи собою все.
Сусідка Галина Панасівна з першого поверху тільки підливала масла у вогонь.
— А чого ти хотіла, Оксано, — говорила вона, підібгавши губи. — Одружився — і все, тепер жінка головна. Мій Толік теж, як оженився, я його тільки на свята бачу. Невістки, вони такі. Своє кубельце в'ють, а нас, старих, за борт.
Оксана Тарасівна кивала, і всередині щось стискалося. Виходило, що вона не одна така, що це закон життя. Легше від цього не ставало.
Вона почала гірше спати. Перестала пекти по неділях — для кого? Квартира, у якій колись пахло вергунами й деруном, тепер пахла тільки краплями від тиску. Вона ловила себе на тому, що розмовляє з фотографією чоловіка на серванті — Богдан помер сім років тому, і в важкі хвилини вона за звичкою шукала його очима.
— Ось бачиш, Богдане, — говорила вона тихо. — Ростили-ростили, а виростили для чужої родини.
Усе перевернув звичайний вівторок і геть випадкова розмова.
Оксана Тарасівна пішла до поліклініки на Лісовому масиві — записатися до кардіолога, продовжити рецепт. У реєстратурі була черга, і вона сіла на твердий стілець біля літньої жінки у в'язаній хустці. Жінка ледве дихала, і Оксана Тарасівна з ввічливості спитала, чи не потрібна допомога.
— Дякую, доню, — озвалася та. — Мені б посидіти, ноги не тримають. Добре хоч привезли, а то б і не дісталася.
Слово по слову, розговорилися. Жінку звали Ганна Іванівна, їй було за вісімдесят, жила сама — син працював на вахті десь під Ковелем, ремонтував дороги, вдома бував рідко.
— Як же ви самі? — співчутливо спитала Оксана Тарасівна. — У магазин, до аптеки, до лікаря?
— Так є добрі люди, — Ганна Іванівна усміхнулася, і обличчя її ніби посвітлішало. — Синів товариш допомагає. Щонеділі приїжджає. То продукти привезе, то кран полагодить, то ось, як сьогодні, до лікарів звозить. Золота людина. У самого, певно, є мати, і вона мусить пишатися таким сином.
Оксана Тарасівна ввічливо покивала, порадувалась за жінку — і майже забула б цю розмову, якби Ганна Іванівна не додала:
— Максимом його звати. Другий місяць до мене їздить, відколи мій Петро на вахту виїхав. Не знаю навіть, чим і віддячити.
Оксана Тарасівна завмерла.
Максим. Другий місяць. По неділях.
Серце застукотіло гулко й часто. Вона боялася вимовити слово, боялася сполохати, помилитися, повірити зарано.
— А… — голос затремтів. — А не високий він, кремезний такий? Машина сіра, "Шкода"?
Ганна Іванівна глянула на неї здивовано.
— Високий, так. І "Шкода" сіра. А ви звідки знаєте?
Оксана Тарасівна притисла долоню до рота. Очі запекли.
— Так це ж… це син мій. Максим.
Тепер здивувалася вже Ганна Іванівна. А потім сплеснула сухими руками:
— Матінко рідна! То ви його мама! Ох, доню, якого ж ви сина виростили! Він же ні словом про себе не обмовився. Приїде, все зробить, чаю вип'є — і поїде. Я й гадки не мала. Мій Петро з ним зі школи товаришує, як брати. От Петро на вахту й попросив: пригляди, каже, за матір'ю, поки мене нема. А ваш Максим і приглядає. Щонеділі, мов за розкладом.
Оксана Тарасівна сиділа й плакала просто в черзі, не соромлячись. Медсестра з реєстратури навіть вийшла запитати, чи не погано їй. Погано не було. Було соромно.
Усі ці тижні вона думала про сина зле. Звинувачувала невістку. Слухала Галину Панасівну з її отруйними словами. А Максим у цей час вставав у свій єдиний вихідний, їхав через усе місто до чужої бабусі, лагодив їй крани, возив по лікарях, сидів із нею за чаєм, щоб вона не почувалася самотньою. І мовчав. Ні матері не сказав, ні дружині, мабуть, не хвалився. Просто робив.
Додому вона повернулася сама не своя. Хотіла одразу подзвонити синові, та не знала, з чого почати. Як пояснити, що вона думала? Соромно було до сліз.
А в суботу ввечері у двері подзвонили.
На порозі стояла Ірина. У руках тримала форму, накриту чистим рушником. З-під рушника тягло свіжою випічкою.
— Оксано Тарасівно, добрий вечір, — сказала невістка, і голос у неї звучав незвично схвильовано. — Я шарлотку спекла. Можна зайти?
Сіли на кухні. Ірина поставила пиріг на стіл, але до чаю не торкнулася. Довго крутила в руках краєчок рушника, потім заговорила.
— Я знаю, ви образились. Що Максим перестав приїжджати по неділях. Він страшенно переживає, але пояснити не вміє, не з тих він, хто про таке говорить. А я бачу, що ви віддаляєтесь, і більше мовчати не можу.
Оксана Тарасівна хотіла перебити, сказати, що вже все знає, але Ірина підняла руку.
— Дайте я скажу, бо потім не наважусь. Є в Максима друг, Петро, вони з першого класу разом. У Петра мати сама залишилась, зовсім старенька, а йому на вахту треба їхати — гроші на квартиру збирають, донька в них минулого року народилася. І він собі місця не знаходив, як матір покинути. А Максим йому сказав: їдь, я догляну. І доглядає. Щонеділі до неї їздить. А нам з вами говорити не хотів, бо… — Ірина затнулась. — Бо це Петрова історія, чужа біда. Не хотів чужим горем хвалитися, наче напоказ добро робить. Він взагалі вважає: якщо про хороше розповідати, воно вже не зовсім хороше. От і мовчали. А вийшло, що вас образили. Пробачте нам, Оксано Тарасівно.
Оксана Тарасівна дивилась на невістку — на цю закриту, "холодну" жінку, яка прийшла з пирогом просити пробачення за те, у чому не було її провини. І бачила тепер зовсім іншу людину. Не суперницю. А жінку, яка любить її сина і переживає за свекруху, боячись потривожити чужою історією.
Вона простягнула руку через стіл і накрила долонею Іринині пальці.
— Не треба, — сказала тихо. — Не виправдовуйся. Ти ні в чому не винна. І Максим ні в чому не винен. Це я, стара дурепа, напридумувала бозна-чого.
І розповіла про поліклініку, про Ганну Іванівну, про те, як дізналась правду від чужої людини. Ірина слухала й то сміялася, то витирала очі краєм рушника.
— Знаєш що, — сказала Оксана Тарасівна, коли обидві трохи заспокоїлись. — Ти ось що Максиму передай. Хай він цього Петра, як той із вахти повернеться, до нас якось на обід привезе. І матір його, Ганну Іванівну, теж. Чого їй самій по неділях сидіти? Я напечу. У мене руки давно за тістом скучили. Будемо разом. І мені веселіше, і їм тепліше.
Ірина глянула на неї з таким подивом і такою вдячністю, що Оксані Тарасівні знову захотілось плакати — але вже по-іншому.
— Справді можна? — перепитала невістка.
— Та чого ж не можна. Стіл великий. Місця вистачить. Самотній людині що потрібно? Щоб хтось чекав. От і будемо чекати. Всі разом.
Наступної неділі Максим приїхав. Як раніше — з пакетом, у якому лежала чорнослив у шоколаді. Тупцював на порозі, не знав, як поводитися, а Оксана Тарасівна просто обійняла його, міцно, як у дитинстві.
— Дурненький ти мій великий, — сказала йому в плече. — Чого ж мовчав.
Нічого не вирішилося вмить. Ганна Іванівна лишалася такою ж слабкою, Петро — на вахті, а життя залишалося таким же непростим, як у всіх. Але з'явилося головне — перший крок. За два тижні за столом Оксани Тарасівни сиділо вже п'ятеро, і на кухні пахло так, як пахло колись, за Богдана. Ганна Іванівна нахвалювала шарлотку і все повторювала, що не дарма її тоді до поліклініки привезли, ох не дарма.
А Оксана Тарасівна думала про те, як дивно влаштоване життя. Вона просила в ті темні ночі хоч якогось знаку, що вона не сама, що син її любить. І знак прийшов — не громом з неба, не дивом. А звичайною жінкою у в'язаній хустці, яка випадково сіла поруч на твердий стілець у поліклініці й сказала кілька слів.
