— Мар’яно, а що це за риба? Ти її хоч випотрошила, чи так, із тельбухами запекла? — голос свекрухи Валентини Павлівни пролунав, як скрегіт цвяха по склу.
Двадцята річниця нашого з Тарасом шлюбу. Двадцять років, як ми розписалися в сільраді під Полтавою, а потім гуляли в тісній батьківській хаті. Тепер ми вже десять років живемо в місті, у двокімнатній квартирі на Алмазному. Ремонт — простенький, своїми руками, але чистий. На підвіконні цвіла герань, за вікном шуміли старі липи.
Ми з Тарасом довго збирали на цей вечір. Я підшивала штори для сусідів, переробляла пальта в ательє, чоловік брав додаткові зміни на маршрутці. Хотілося не просто застілля — хотілося видихнути. Відчути, що ми не просто тягнемо лямку, а можемо собі дозволити свято. Головною окрасою столу була осетрина. Справжня, запечена з лимонними часточками, на великому білому блюді. Тарас дивився на неї так, ніби це була не риба, а квиток у краще життя.
— Валентино Павлівно, осетрина свіжа, зранку на ринку біля вокзалу брала, — відповіла я, поправляючи серветку. — Отой чоловік, що завжди з льодом торгує, сам її чистив.
Свекруха підібгала губи. Вона тридцять років працювала бухгалтеркою на заводі і звикла, щоб усе було «по нормативу». У її світі не існувало права на маленькі радощі — лише план, звіт і доцільність. Поруч сиділа зовиця Світлана. У свої тридцять вісім вона не мала ні роботи, ні сім’ї, зате мала айфон останньої моделі й вічну претензію до всесвіту.
— До речі, про гроші, — Світлана відсунула тарілку. — Мені треба закрити кредит за телефон. Ви ж не хочете, щоб колектори мене тероризували? Мама казала, ви можете позичити. Вам же однаково нікуди їхати, сидите вдома. А мені потрібно терміново.
— Світланко, — я поклала виделку, — а навіщо тобі телефон за тридцять тисяч, якщо ти навіть за проїзд у маршрутці не завжди платиш? Тарас возить тебе безкоштовно, пам’ятаєш?
Вона спалахнула, але не встигла нічого сказати — двері відчинилися, і на порозі з’явилося стихійне лихо. Тітка Клава. Тарасова тітка по батьковій лінії. Широкоплеча, в яскравій блузі з маками, з величезною сумкою, розшитою бісером. Вона завжди так вдягалася — як на сільський ярмарок, хоч і жила в місті.
— Ого, осетер! — загриміла вона з порогу. — Буржуї! А я вам огірочків принесла, малосольних, сама робила. Тримай, Тарасику.
Вона всунула чоловікові банку й почала роздивлятися стіл. Ми посунулися, дали місце. Тітка Клава сіла, швидко оглянула присутніх, хмикнула. А потім почалося.
— Так, рибку я скуштую, — вона підчепила ножем шматок осетрини. — Хм, пересолили трохи… Але нічого, для декого й така згодиться.
Вона кинула гострий погляд на свекруху, й та відвела очі. А через пів години, коли ми сіли пити чай, тітка Клава дістала з сумки три пластикові судочки з синіми кришками. І почала складати туди рибу. Прямо з блюда. Шматок за шматком.
— Тітко, що ви робите? — Тарас аж підскочив.
— А те, що ви все одно не доїсте. У тебе від жирного шлунок болить, я знаю, я тебе малого няньчила. І салатик візьму, і ковбаску. Не пропадати ж добру.
Я застигла. Це було схоже на пограбування. Свекруха переможно всміхалася, Світлана пирснула. Всередині ніби обірвалася струна. Рік економії. Ночі за швейною машинкою. І ось так.
Тітка Клава спокійно клацала кришками. Потім підвелася, обійшла стіл, непомітно прочинила холодильник і поставила туди один із судочків — я помітила це краєм ока, але не надала значення: подумала, вирішила залишити нам трохи риби чи, навпаки, щось своє поклала. Потім закрила сумку.
— Ну все, я пішла. Дякую за вечір. Та не сумуйте, — вона підморгнула мені й вийшла, гримнувши дверима.
У квартирі стало дуже тихо. Лише з крана на кухні капала вода — я підкладала ганчірку, але вона все одно протікала.
— Оце так гостинність, — протягла свекруха. — Тітка рибу поцупила, а ви мовчите. А Світлані допомогти не хочете. Соромно за вас.
Кров у скронях стугоніла так, що я чула власний пульс.
— Валентино Павлівно, — сказала я рівно, — ви пам’ятаєте, як два роки тому я вам позичила п’ятдесят тисяч на операцію? Ви їх не повернули досі. І я не нагадувала. А тепер ви вимагаєте, щоб ми дали гроші Світлані на новий телефон? Чи не забагато?
Свекруха зблідла. Вона не чекала, що я про це скажу вголос. Світлана вирячилася на матір.
— Які п’ятдесят тисяч? — почала вона. — Мамо, ти нічого не казала…
— Це не твоя справа! — обірвала її Валентина Павлівна, хапаючи сумочку. — Ми йдемо звідси. У цьому домі нас не поважають.
Вони пішли швидко, майже вибігли. Тарас сидів, опустивши плечі.
— Мар’яно, вибач. Я так хотів, щоб усе було гарно… А вийшло як завжди.
— Нічого, Тарасе. Зате тепер я знаю, що сказати в обличчя, — я обійняла його. Образа на тітку Клаву все ще пекла, але вже менше.
Тієї ночі ми довго не могли заснути. За вікном гули липи, і думки крутилися одні й ті самі: свято не вдалося.
А вранці я прокинулася першою, пішла на кухню зварити каву. Відчинила холодильник по молоко — і завмерла. На середній полиці стояв той самий пластиковий судочок із синьою кришкою. Той, що тітка Клава вчора поставила. Неторканий. Я вийняла його, відкрила. Усередині лежав не шматок риби, а товстий, перемотаний резинкою конверт і аркуш у клітинку, складений навпіл.
Я сіла на табурет. Пальці тремтіли так, що ледве розгорнула записку.
«Мар’яно, Тарасику! Вибачте за вчорашній цирк. Рибу я забрала не просто так — довірте мені, так було треба. Свою хату в Демидівці продала місяць тому. Тут 100 000 гривень. Купіть путівки до Одеси, як ви ще на весіллі мріяли. Пам’ятаєш, Тарасику, ти казав, що відвезеш свою Мар’яну на море? Ось і вези. Осетрина справді була пересолена, але ви молодці. Люблю вас, дуреп. Тітка Клава».
Я притисла конверт до грудей. З кухні вийшов Тарас, заспаний, стривожений.
— Що сталося? — він глянув на мене, потім на судочок.
Я простягнула йому листок. Він прочитав — і опустився на стілець.
— Тітка Клава… Так от чому вона вчора дивна була.
— Вона нас захистила, — до горла підкотився клубок. — Тарасику, давай більше не будемо мишами. Блокуємо номери твоєї мами і сестри. Зараз же.
Він узяв телефон мовчки, без жодного слова натиснув потрібні кнопки двічі. Потім подивився на мене й простягнув слухавку:
— Дзвони тітці. Першою маєш ти.
Я набрала номер. Довгі гудки, потім — шурхіт, наче слухавку впустили на стіл.
— Алло, хто це? — гаркнула тітка Клава так, ніби на неї щойно хтось накричав.
— Тітко Клаво, це Мар’яна… Ми знайшли судочок.
На тому кінці на секунду стало тихо. Потім почулося, як вона щось переставляє — брязнула кришка, ляснули дверцята шафи.
— Ну то що, поїдете в Одесу чи ні? — спитала вона так, ніби йшлося про звичайне доручення сходити на базар. — Бо я вже й номер санаторію тобі приготувала записати.
Я дивилася на порожній судочок на столі, і на очах виступили сльози — гарячі, раптові, від яких защипало ніс.
