Вісімнадцять років я прокидалась о шостій десять — рівно за п’ять хвилин до того, як за вікном починали грюкати двері маршруток на Кам’янецькій. В обласній лікарні мене чекали чужі діти — я працювала медсестрою в дитячому відділенні. Білі халати, крапельниці, мами з переляканими очима. Сина свого я бачила вечорами, коли в нього вже злипались повіки від втоми. «Мамо, почитай…» — і я читала, хоча язик заплітався після зміни.
Роман виріс, одружився, народив мені онуку. Яринка. Дівчинка з моїми бровами — густими, темними, трохи насупленими, навіть коли вона всміхалась. Я її обожнювала. Досі обожнюю. Але це не означає, що я зобов’язана оплачувати її весілля.
У цьому році мені виповнилось шістдесят п’ять. Я на пенсії четвертий рік. І в мене є лише одна річ, яку я роблю для себе: щовересня ми з сестрою їдемо на десять днів у Трускавець. Не за кордон, не в круїз. Просто Трускавець — вілла на вулиці Стебницькій, де пахне хвоєю, а господиня Галина Петрівна пам’ятає, що я п’ю каву без кофеїну, а Орися — з цикорієм. Десять днів, коли ми не чиїсь мами, не чиїсь бабусі. Просто дві сестри, яким за шістдесят і які досі регочуть до сліз над старими фотографіями.
Роман зателефонував у березні. Одразу, без «привіт».
— Мамо, Яринка виходить заміж. За Тараса. Ну, ми тобі казали.
— Казали, — я налила собі чай. — Я рада. Тарас хороший.
— Ресторан уже забронювали. «Старий замок» на виїзді, знаєш? Там мінімум сто двадцять гостей. Музика жива, фотограф… Ну, все по-людськи.
— По-людськи — це дорого, — я сіла на табурет.
Роман витримав паузу. Як у дитинстві, коли хотів попросити новий велосипед і чекав, поки я сама здогадаюсь.
— Мам, ти ж отримала доплату до Дня Незалежності? Ту, що щороку дають?
Я відставила горнятко. Воно дзенькнуло об блюдце — тонко, трохи нервово, як струна, яку зачепили необережно.
— Отримала.
— Ми подумали… Може, ти допоможеш? Ну, замість того Трускавця. Орися почекає. Весілля раз у житті.
Я глянула на магніт на холодильнику — синьо-жовтий, з написом «Трускавець», який Орися привезла три роки тому. Ялинка, бювет, мінеральна вода, від якої зводить щелепу.
— Ромчику, — сказала я тихо, — я ці гроші відкладала рік. Я хочу поїхати з сестрою. Це моя традиція.
Він пирхнув у слухавку.
— Традиція… Мам, ну ти серйозно? Яринка — твоя рідна онука. А ти через якийсь санаторій…
— Це не санаторій. Це мій відпочинок. Мій.
Він кинув слухавку. Я сиділа й дивилась на телефон — чорний екран, у якому відбивалось моє обличчя. Втомлене. Чуже трохи.
Через тиждень Орися подзвонила сама. Голос у неї був розгублений.
— Саню, твій Роман мені телефонував. Казав, що, може, ми цього року поїдемо не в Трускавець, а кудись ближче. На кілька днів. Бо весілля, розумієш… Гроші потрібні.
У мене всередині щось обірвалось. Як нитка, на якій трималась стара штора — довго-довго трималась, а потім раз — і тиша.
— Роман? Тобі?
— Ну так. Сказав, що ти ніби соромишся сама попросити, то він вирішив допомогти.
Я дивилась у вікно. На гілці старої липи сиділа ворона. Мокра, настовбурчена. Березень у Хмельницькому завжди сірий, як лікарняний коридор.
— Орисю, — мій голос став чужим, — я нічого не соромлюсь. І я нікого не просила. Він бреше.
— Я знаю, Саню. Тому й дзвоню. Номер у Галини Петрівни заброньований. Я нову спідницю купила. Ми їдемо. Так?
— Так.
Я поклала слухавку. Потім увімкнула чайник, хоча чай був ще гарячий. Просто треба було щось робити руками. Пальці тремтіли.
У квітні я поїхала до Яринки. Вони з Тарасом винаймали однокімнатну квартиру в новобудові на околиці — світлу, порожню, з вічним запахом шпаклівки. Яринка відчинила двері в домашніх штанях і з мокрим волоссям.
— Ой, ба… А я тебе не чекала.
— Нічого. Я на хвилинку.
Ми сіли на кухні. На столі лежали зразки запрошень — білий картон, золоті літери. Яринка нервово крутила обручку на пальці. Тоненьку, з маленьким камінчиком — Тарас обирав сам, видно було, що старався.
— Яринко, — я взяла її за руку. — Тато тобі казав, що просив у мене гроші?
Вона глипнула вбік, на запрошення, і раптом стала схожа на маленьку дівчинку, яка розбила горнятко.
— Казав. Ба, я йому сказала, щоб він цього не робив. Чесно. Я не хочу, щоб через нас ти без Трускавця лишалась.
У мене защипало в очах. Яринка дивилась на мене — і я побачила в ній себе. Ту саму впертість. Те саме розуміння, що гроші — це просто гроші, а от життя — воно має бути не тільки для інших.
— Я тобі подарую гарний подарунок, — сказала я. — Посуд чи постіль. Або грошей на меблі. Але цю доплату… Яринко, я її чекала цілий рік. Це наш із тіткою Орисею час. Розумієш?
Вона кивнула. Міцно стисла мої пальці.
— Їдь, ба. Все буде добре. Весілля і так буде файне.
Я поверталась додому пішки — через міст, повз старий кіоск, де продають каву по п’ятнадцять гривень. Біля під’їзду мене чекав сусідський кіт Мурчик — рудий, нахабний, вічно голодний. Я дістала з сумки шматок ковбаси, який завжди ношу для нього, і сіла на лавку. Мурчик терся об мої ноги. З п’ятого поверху чувся чийсь телевізор — футбол, здається. Пахло димом — десь палили торішнє листя.
Я думала про Романа. Про те, як він маленький лежав у лікарні з двосторонньою пневмонією, і я не відходила від нього три доби. Про те, як купувала йому перший велосипед — «Україна», синій, з блискучим кермом, і як він кричав «мамо, дивись, я сам!». Про те, як раділа, коли він вступив до політеху. Я все це пам’ятаю. Але я пам’ятаю і те, як минулого вересня ми з Орисею сиділи на лавочці в трускавецькому парку, і вона раптом сказала: «Саню, а знаєш, я тільки зараз почала жити».
Тоді я не зрозуміла. А тепер розумію. Бо коли тобі за шістдесят, кожен рік — це не просто рік. Це може бути останній рік, коли в тебе не болять коліна. Коли сестра ще може ходити. Коли ти можеш піти на бювет о сьомій ранку і пити ту воду, від якої зводить щелепу, а потім реготати, бо в Орисі таке обличчя, ніби вона лимона з’їла.
За три дні до від’їзду Роман з’явився без дзвінка. Я саме складала речі — стару валізу на коліщатках, яку купила ще десять років тому в секонд-хенді на ринку. Він став у дверях, великий, у куртці, з мокрими від дощу плечима.
— Мамо, можна?
— Заходь. Чаю?
— Ні. Я на хвилинку.
Він не роззувся. Так і стояв у коридорі, дивився на мою валізу, на светр, який лежав зверху — сірий, з гудзиками, Орися такий самий має, ми торік разом купували.
— Мам, — він кахикнув. — Я ж не для себе прошу. Це для Яринки. Вона мріє про нормальне весілля. А з моєю зарплатою…
Я випросталась. Дивилась на нього — на свого сина, якому сорок три, у якого сивина на скронях і татова ямка на підборідді.
— Ромчику, скільки разів ти мені телефонував цього року? Окрім оцих розмов про гроші?
Він кліпнув.
— Ну… Я не знаю. Робота, діти…
— Один раз. На мій день народження. Та й то Яринка трубку дала.
Він мовчав. У коридорі капало з його куртки — на лінолеум, на мою валізу.
— Я твоя мама, — сказала я. — Не банкомат. Я тридцять років усе віддавала тобі. Молоко, яке мала випити сама. Гроші, які могла витратити на себе. Відпустки, які брала, тільки коли ти хворів. Я все віддала. А зараз я хочу поїхати з сестрою в Трускавець. На десять днів. І це не «якісь забаганки», Ромчику. Це доказ того, що я ще людина, а не просто пенсіонерка з грошима.
Він стояв, дивився кудись повз мене — на кухонні меблі, на холодильник із магнітом. Потім розвернувся і пішов. Я чула, як грюкнули двері ліфта. І тиша.
У день від’їзду я прокинулась о шостій десять. За звичкою. За вікном сіялась дрібна вереснева мжичка, маршрутки на Кам’янецькій грюкали дверима. Я взяла валізу, вимкнула світло, вийшла з квартири. У кишені дзенькнуло повідомлення. Яринка: «Ба, щасливої дороги. Я тебе люблю. Ми самі впораємось».
На вокзалі пахло кавою і вологим асфальтом. Орися чекала біля кас у новій спідниці — синій, із квітами.
— Ну що? — спитала вона.
— Їдемо, — я всміхнулась.
Потяг загудів. Ми взяли квитки, зайшли в купе, поклали речі на верхні полиці. Орися дістала з сумки печиво — домашнє, з горіхами, яке вона пече тільки для наших поїздок. Я дивилась у вікно. Хмельницький віддалявся — сірі панельки, стара липа біля мого під’їзду, кіоск із кавою, рудий Мурчик на лавці.
Десь там, у цьому місті, залишився мій син. Він досі не розуміє. Може, колись зрозуміє. А може, ні.
Потяг набирав швидкість. Я заплющила очі. За вісім годин ми будемо у Львові, а там — електричка, і ще година до Трускавця. Галина Петрівна чекає. Кава без кофеїну. Цикорій. Бювет о сьомій ранку. І сестринський сміх, від якого не болить нічого.
Я все-таки людина. І в мене є мій власний вересень.
