Я тридцять один рік чергую на переїзді біля Комарівки, під Житомиром. Шлагбаум, будка, розклад електричок — і люди, які проходять повз, майже завжди мовчки. За такий час навчаєшся помічати те, чого не помічають інші: хто йде на роботу, а хто вже нікуди не поспішає.
Пса я запримітила ще у вересні. Німецька вівчарка, років трьох, шерсть свіжовичесана — видно, що не бездомний. Сидів біля лавки на зупинці приміського автобуса, рівно, як на службі, і дивився вздовж дороги, туди, де траса завертає за лісосмугу.
— Чий це? — спитала я у водія маршрутки, коли він зупинився набрати пасажирів.
— Та Тарасів це, з Гниловодів. Він до Варшави подався, на будову. Пса привів сюди, кудись пристроїти хотів, а не встиг — автобус підійшов раніше. Крикнув «чекай», та й поїхав.
Тарас Дзюба — я його й раніше бачила, він до нашого сільмагу заходив по хліб і по «Оболонь». Жінка від нього років зо два як пішла, забрала дочку до Рівного. Сам лишився в хаті, з собакою — того пса, до речі, назвав Байкал, ще цуценям узяв на автозаправці, у якогось хлопця віддавали задарма.
Тиждень минув, потім другий. Байкал з зупинки не сходив. Я приносила йому сардельку зі своєї сумки — у мене холодильника в будці немає, тому все з дому ношу в контейнері. З'їдав, коли остання маршрутка на Житомир проходила і ставало ясно: сьогодні вже нікого не буде. А доти сидів голодний, дивився на дорогу.
Село в нас маленьке, все на виду. Голова сільради, Ганна Остапівна, жінка сувора, службу знає туго — приїхала якось перевіряти, чи не заважає шлагбаум проїзду, і побачила пса.
— Це що за господарство? — питає. — У нас тут не притулок. До кінця місяця щоб забрали, бо викличу службу з Житомира.
Я їй кажу — так хазяїн же поїде, повернеться. А вона своє: не повернеться, мовляв, такі назад не вертаються, а собака нехай десь у інших людей шукає долю.
Дощі почалися в жовтні, холодні, з вітром, який над переїздом гуляє так, що будку хитає. Байкал мокнув на своїй лавці днями. Я йому старий брезент притягла, накрити — так він на нього ляже, а сам все одно дивиться на дорогу.
А тоді, у суботу, десь у другій половині дня, вийшла з автобуса жінка. Одна, з валізою на коліщатках, років під сорок. Стала на узбіччі, роззирнулася — і сіла просто на лавку поряд з собакою, ніби ноги не тримали.
Це була Раїса Панасівна — я її знала ще з дитинства, жила на іншому кінці села, потім поїхала в Житомир, вийшла заміж. Тепер, як мені потім розповіли, повернулась: чоловік залишив її заради молодшої, квартиру продали й поділили, а на роботі — скорочення, оптимізували бухгалтерію на заводі. Сорок один рік, і все, з чим вона приїхала — та сама валіза.
Я з будки бачила, як Байкал підняв голову й поклав її жінці на коліна. Раїса Панасівна від несподіванки аж сіпнулась, а потім якось обм'якла, обняла пса за шию й притулилась лицем до шерсті. Довго сиділа так, не рухаючись.
Я вийшла, розповіла їй усе — і про Тараса, і про те, що Ганна Остапівна службу викликати збирається до кінця тижня. Раїса Панасівна слухала, гладила собаку по спині, а потім тихо спитала:
— А він піде зі мною, як покличу?
— Спробуйте.
— Байкал, — сказала вона, — ходімо?
Пес підвівся одразу, ніби чекав саме цих слів, і пішов поруч, притискаючись до її ноги.
Через рік вона вже жила в батьківській хаті, влаштувалась в аптеку в райцентрі, їздила щодня тим же автобусом. Байкал завжди зустрічав її на зупинці — сидів, чекав, як раніше чекав Тараса, тільки тепер з іншим сенсом.
Про Тараса чула — начебто дзвонив колись матері, казав, що в Польщі затримується надовго, робота там непогана. Про пса, здається, не питав жодного разу.
Минулої весни Раїса Панасівна прийшла до мене на переїзд не сама — з чоловіком, тим самим, з ким тепер живе, і з собакою на повідку. Показала мені шлюбне свідоцтво — просто так, похвалитись, і сказала, що Байкала записали на її прізвище у ветеринарній книжці, офіційно, як господиню.
Я цього дня саме шлагбаум піднімала, електричка на Коростень пройшла, і бачила, як пес обернувся й глянув на дорогу — коротко, ніби за звичкою, а тоді побіг за нею.
