Дільниця нотаріуса Романа Гнатюка розташована на другому поверсі старої будівлі на вулиці Руській у Львові, якраз навпроти кав'ярні, звідки вранці тягне свіжою випічкою так, що клієнти приходять на підписання документів з коробкою круасанів. Роман працює тут одинадцять років, і за цей час навчився за перших тридцять секунд розмови розуміти, чим закінчиться справа — миром чи скандалом.
У той четвер, 14 серпня, до нього мала прийти жінка на ім'я Оксана Дідух, сорока трьох років, власниця невеликого шиномонтажу на Замарстинівській. За документами — переоформлення частки в бізнесі на чоловіка, з яким вона розлучилася два роки тому. Роман відкрив папку заздалегідь, переглянув: частка Оксани — сорок відсотків, оформлена ще на її дівоче прізвище, коли вона вкладала в справу спадок після батька — того самого мигдалевого саду під Чортковом, що батько продав, коли їй було двадцять два, і всі гроші віддав на перший підйомник.
Прийшла вона за десять хвилин до призначеного часу. Невисока, у робочій куртці зі слідами мастила на рукаві — видно, забігла просто зі СТО. Сіла, поклала на стіл конверт з документами, дістала з сумки пачку паперових серветок і почала витирати нігті — по одному, довго, наче це була головна справа дня.
— Готові підписувати? — спитав Роман, розкладаючи бланки.
— Готова, — сказала вона, але руки з серветкою не зупинялися.
Він почав зачитувати умови переоформлення — сорок відсотків частки переходять до колишнього чоловіка, Тараса, безоплатно. Дійшов до пункту про вартість майстерні, і Оксана раптом попросила паузу — вийшла в коридор, повернулася за п'ять хвилин із чашкою води, яку так і не випила, поставила на край столу.
— Ще раз, — сказала вона. — Прочитайте ще раз той пункт, де про оцінку.
Роман прочитав. Оксана дивилась у вікно на кав'ярню, де офіціантка виносила тацю з круасанами, і мовчки крутила в пальцях брелок від ключів — гумову покришку в мініатюрі, яка стукала об стільницю щоразу, коли вона стискала кулак.
— Три дні тому Тарас подзвонив, — почала вона, не відриваючи погляду від вікна. — Сказав: перепишеш до кінця тижня — і без суду. Не перепишеш — доведе, що гроші на бізнес були "спільні сімейні", і половина шиномонтажу і так його по закону. Погрожував адвокатом, погрожував, що витягне якісь старі борги. Я тоді сказала "добре". Записалась до вас на підписання. А зараз сиджу — і рука не піднімається.
Вона нарешті взяла ручку, піднесла до бланка — і поклала назад.
— Учора ввечері до мене на СТО приїхав хлопець, коліщатко міняти. Років двадцяти. Розповів, що батько в нього так само бізнес втратив — карвош у Дрогобичі. Віддав дружині "по-хорошому", щоб не сваритися. А та за рік продала і поїхала до Кракова. Тепер батько орендує гараж у чужого дядька і латає колеса за копійки.
Роман мовчав.
— І поки він розповідав, я рахувала колеса на стелажі. П'ятнадцять штук. І думала: якщо я зараз підпишу, за рік тут теж буде п'ятнадцять чужих коліс і чужий власник.
Вона відсунула бланк на середину столу — не до себе, не до нього.
— За два роки, поки я одна тягнула і доньку, і справу, Тарас жодного разу не приїхав перевірити, чи все гаразд. Ремонт даху після зимової бурі — сама шукала гроші. Компресор новий за сорок дві тисячі — в кредит, сама виплачувала, місяць за місяцем. Аліменти затримує по три місяці. А тепер, коли справа стала прибуток давати — от, будь ласка, з'явився з погрозами.
— То ви підписуєте чи ні? — спитав Роман прямо.
Оксана взяла телефон, набрала номер адвокатки, яка оформляла їм розлучення, — Роман чув у слухавці жіночий голос, короткий і чіткий. Оксана слухала, кивала одним рухом підборіддя, потім поклала телефон екраном вниз.
— Спадок — це особисте майно. Навіть якщо вкладене в справу під час шлюбу. Судитися йому нема з чим.
Вона забрала бланк переоформлення і засунула назад у конверт, притиснувши долонею, ніби боялася, що він сам вискочить.
— Розривати нічого не будемо. Натомість мені потрібна інша послуга. Хочу оформити заповіт на доньку — щоб частка в бізнесі точно дісталася їй, а не…
Вона не договорила. Саме тоді задзвонив телефон. Екран блимнув ім'ям "Тарас". Оксана дивилась на дзвінок п'ять гудків підряд — рука з брелком застигла над столом, покришка більше не стукала. На шостому скинула виклик.
За півхвилини прийшло повідомлення. Оксана прочитала, і Роман побачив, як у неї сіпнулося плече — коротко, наче від холоду. Вона перечитала ще раз, тоді розвернула телефон екраном до нотаріуса: "Ти зрозуміла, що я не жартую? В понеділок подаю позов".
Пальці в неї тремтіли, коли вона набирала відповідь — не від страху, а швидко, зло, буква за буквою: "Подавай. Побачимось у суді з моєю адвокаткою. І аліменти за три місяці теж хочу побачити — до п'ятниці". Дихання в неї було збите, наче щойно піднялася сходами бігом, і вона на секунду притисла долоню до грудей, перш ніж натиснути "надіслати".
Тиша в кабінеті тривала довше, ніж потрібно було для одного повідомлення. Потім Оксана видихнула, поставила телефон на стіл екраном вниз і посунула до Романа порожній бланк заповіту.
— Пишемо, — сказала вона.
Заповіт оформили за сорок хвилин. Роман поставив печатку, Оксана розписалася твердою рукою, у якій ще залишалися сліди мастила під нігтями — відмити повністю таки не вдалося, скільки не тре серветкою.
На виході вона зупинилася в дверях.
— А того хлопця з Дрогобича… тобто його батька — знаєте, я подумала: запрошу до себе майстром. У мене якраз другий підйомник простоює, руки потрібні. Він, кажуть, з мигдалем добре вирощеним керується — у батька колись сад був під Чортковом, я теж звідти родом. Може, і в мене на подвір'ї щось таке приживеться, поки колеса міняємо.
Вона вийшла на вулицю, де сонце вже пекло по-серпневому, зайшла в кав'ярню навпроти, взяла каву з собою і пішла в бік Замарстинівської — до майстерні, де на неї чекали клієнти, донька після школи і справа, яку вона більше нікому не збиралася віддавати.
