Мій батько живий. Прописаний у Броварах, працює на СТО, кожні вихідні ходить на риболовлю з новою дружиною і її сином від першого шлюбу — того хлопця він возить на тренування з боксу щовівторка й щочетверга. Я знаю це не тому, що він розповідав. Я знаю це, бо один раз у сімнадцять років вистежила його машину біля спортзалу на Оболоні й простояла сорок хвилин у під'їзді навпроти, дивлячись, як він виносить тому пацану пляшку води й рушник.
Мене звати Соломія Дзюба, мені двадцять шість, я адміністраторка в стоматологічній клініці на Позняках. А історія ця почалася не тоді, коли мені було сімнадцять, і навіть не тоді, коли мені було п'ять і він поїхав "на заробітки в Польщу", звідки так і не повернувся до нашої з мамою квартири на Троєщині. Вона почалася три тижні тому, коли мама зателефонувала мені о шостій ранку і сказала: помирає бабуся Ліда.
Бабуся Ліда — це мамина мама. Єдина людина, яка возила мене на море в Затоку, коли мама працювала на двох роботах, яка вчила мене готувати сирники й яка після кожного мого дня народження діставала з шафи конверт і клала гроші "на майбутнє" — на окремий рахунок у Приватбанку, який відкрила на моє ім'я ще коли мені було десять. Я про цей рахунок майже забула. А бабуся, виявляється, пам'ятала й поповнювала його все життя.
Вона померла в п'ятницю ввечері, в лікарні на Госпітальній. Ми з мамою сиділи в коридорі, пахло хлоркою й кимось принесеними мандаринами з сусіднього боксу, по коридору совалася каталка з рипучим колесом. А в понеділок, на поминках, до нашого під'їзду під'їхав сірий "Фольксваген Пассат" мого батька.
Він не приходив на похорон. Сказав мамі по телефону, що "не може, зміна на роботі". Але на поминки, виявляється, зміни в нього не було.
Він зайшов у квартиру так, наче востаннє тут вечеряв учора, а не одинадцять років тому. Поцілував маму в щоку — вона відсахнулась, наче він припалив її цигаркою. Сів за стіл, налив собі компоту з вишень, спитав, чи є ще котлети. І тоді, десь між другою чаркою й розмовою про те, як подорожчали похоронні послуги, він сказав мені:
— Соломійко, ти ж знаєш, бабуся тобі рахунок лишила. Треба буде розібратися, поки все офіційно не оформили. Я допоможу, я ж усе-таки батько.
Я тримала в руках горнятко з холодним чаєм і дивилась на нього. На чоловіка, який за одинадцять років не подзвонив мені на день народження жодного разу — навіть на вісімнадцять, навіть коли я вступила в медичний коледж і не пройшла, і плакала три дні, а він тоді був за півгодини їзди, у Броварах, і знати цього не міг, бо не питав.
— Допоможеш, — повторила я. Не питання, просто слово, яке хотілося покласти назад йому в рота.
— Ну а що, я ж батько, — сказав він так спокійно, наче це пояснювало все на світі.
Мама мовчала. Вона взагалі мовчала весь той вечір, тільки руки в неї тремтіли, коли вона розливала узвар.
Наступного ранку він зателефонував мені сам — уперше за три роки. Голос діловий, наче обговорював постачання запчастин на СТО.
— Соломіє, я подзвонив у Приватбанк, спитав, що треба для того, щоб рахунок оформити на спільне розпорядження. Все-таки я твій батько, юридично маю право.
Я стояла на кухні своєї однокімнатної квартири на Позняках, тримала телефон, і крізь вікно бачила, як сусідка вивішує білизну на мотузку між балконами — звичайна, буденна картинка, а в мене всередині все стискалося.
— Скільки там, до речі, назбиралося? — спитав він, ніби між іншим.
І тоді я зрозуміла: він не приїхав на поминки. Він приїхав на суму.
Я не сказала йому нічого того вечора. Просто відповіла: "Я подумаю", — і поклала слухавку. А сама набрала номер Христини Мельник, юристки, з якою познайомилась два роки тому на курсах англійської — вона вела приватну практику з сімейного права, кабінет на Печерську, біля Кловської.
Христина вислухала мене мовчки, тільки один раз перепитала суму на рахунку. Чотириста двадцять тисяч гривень. Бабуся Ліда все життя економила на всьому, продала дачу під Бориспелем п'ять років тому й теж поклала гроші туди.
— Рахунок відкритий на твоє ім'я, — сказала Христина. — Тобі двадцять шість, ти повнолітня вже дев'ять років. Він там не має жодного юридичного відношення. Йому потрібна нотаріальна довіреність від тебе, щоб хоч щось із цим зробити. А ти можеш просто піти в банк і поставити новий пароль до особистого кабінету, змінити прив'язаний номер телефону — і питання закрите за один день.
— А якщо він піде до нотаріуса й скаже, що я неповнолітня була, коли рахунок відкривали, і зараз має права спадкоємця?
— Спадкоємця чого? Рахунок не бабусин, він твій особистий, з твоїм ідентифікаційним кодом. Бабуся просто поповнювала його дарчими сумами. До спадщини це не має жодного стосунку.
У середу я поїхала у відділення Приватбанку на Осокорках. Сиділа навпроти молодої операціоністки, показала паспорт, і за двадцять хвилин у мене був новий пароль, нова прив'язана картка "Мономаксимум" і виписка — ота сама, чотириста двадцять тисяч, до копійки, лежала на екрані.
А ввечері подзвонив батько. Знову.
— Соломіє, я був сьогодні в банку, — голос уже без удаваного спокою, тепер у ньому щось нервове бринить. — Мені сказали, що дані змінені і без твоєї особистої присутності вони нічого не показують.
— Правильно сказали.
— Слухай, ти що, мене від рідних грошей відрізаєш? Я тебе виховував п'ятнадцять…
— П'ять, — перебила я. — Ти поїхав, коли мені було п'ять. І "виховував" — це не те слово, яке я б тут вжила.
Пауза в трубці була довга. Я чула, як у нього на тому кінці працює телевізор, хтось перемикає канали.
— Так це ж я твій батько, — сказав він нарешті, ніби це слово саме по собі мало все розв'язати, як заклинання.
— Ти той, хто мене народив, — сказала я. — Батько — це щось інше. Батько дзвонить на день народження. Батько приходить на похорон своєї колишньої тещі, яка тебе десять років годувала борщем щонеділі, коли ти ще жив з мамою. Батько не питає, скільки грошей на рахунку доньки, з якою не розмовляв три роки.
Він щось почав говорити про те, що "часи були важкі", про "нову сім'ю", про те, що "не міг фізично". Я не перебивала більше. Дослухала до кінця, тримаючи в руках роздруковану виписку з банку — той самий папір, який поклала в теку разом із заявою про зміну реквізитів, ще теплий з принтера.
— Тату, — сказала я, коли він замовк, — ці гроші бабуся Ліда збирала для мене одинадцять років. Не для тебе, не для твого нового сина, якого возиш на бокс. Для мене. Я не заберу в тебе нічого, тому що в тебе й так нема доступу до того, що ти намагаєшся забрати. Всього доброго.
Я поклала слухавку першою — вперше в житті.
Через два дні він приїхав до клініки, де я працюю, на Позняки. Стояв біля реєстратури, поки я оформляла запис пацієнтці, чекав. Коли черга розсмокталась, підійшов, притишеним голосом сказав, що "погарячкував", що "хоче все виправити", що "готовий частину лишити мені, а частину — на спільні потреби сім'ї". Я вислухала, тримаючи в руках бланк для нового пацієнта, ручку не відкладала.
— Тату, рахунок уже переоформлений остаточно, і без мене в банку з ним ніхто нічого не зробить — я змінила все, що можна було змінити. Ти можеш заходити на каву коли завгодно, якщо захочеш знати, як я живу. Але про гроші — це вже закрите питання.
Він постояв ще секунд десять, дивлячись повз мене на плакат зі схемою зубного ряду на стіні, потім розвернувся й пішов до дверей. Дзвіночок над входом дзенькнув, коли він вийшов, і більше не дзвонив ані того дня, ані наступного.
Гроші я не чіпала. За тиждень поклала на депозит — три роки, дванадцять відсотків річних, у тому самому Приватбанку. Ім'я вкладниці на договорі — моє. А теку з випискою і копією нового договору поставила на полицю в шафі, поряд з бабусиним старим конвертом, у якому колись лежали ті самі перші гроші "на майбутнє" — вона писала на ньому моїм іменем, кульковою ручкою, трохи вицвілим чорнилом.
