О першій ночі мене розбудив дзвінок. Серце одразу в п'яти — так буває, коли син за кордоном, а телефон дзвонить не в звичний час. Я схопила слухавку, ще навіть очі не розплющивши до кінця.
— Мам, я облажався.
Дмитро говорив швидко, ковтаючи слова. Взяв кредит на новий ноутбук, підписав договір, не читаючи, а тепер порахував — переплата вдвічі, консультант всучив непотрібну страховку. Я сіла на край ліжка, увімкнула лампу.
— Скільки різниці?
— Дев'ять тисяч.
Я не сказала "я ж тобі говорила". Не сказала "ось бачиш, без матері ти безпомічний" — а слова ці стояли десь одразу за зубами, готові вискочити, я їх просто не випустила. Натомість дістала з шухляди окуляри для читання, і ми разом, по телефону, повзли рядок за рядком по умовах договору, поки він не заснув десь о третій, з увімкненим світлом у своїй краківській квартирі.
Три роки тому, на автовокзалі в Тернополі, я стояла з цілою промовою напоготові. "Не забувай про матір. Дзвони хоч через день." Повторювала подумки, поки він вантажив валізу в багажний відсік, поки застібав той старий светр, зв'язаний ще на його першому курсі. А коли підійшла черга обійматись, сказала зовсім інше:
— Їдь, будуй щось своє. Дорогу додому ти й так знаєш.
Автобус рушив. Я ще довго стояла біля лотка з чебуреками, дивилась, як зникає номер маршруту в потоці, і сама не розуміла, звідки взялися ті слова замість завчених.
Сусідка з другого поверху, Валентина Іванівна, теж провела сина за кордон — Андрій у Варшаві, працює на складі логістичної компанії. Вона мені якось на кухні, за чаєм, показала телефон: список повідомлень йому за тиждень. "Ти вже забув про матір". "Я тобі стільки віддала здоров'я". "Он Оксанин Дмитро хоч дзвонить". Андрій приїжджає раз на рік, на три дні, і весь час ходить якийсь зібраний, наче в гостях у начальства.
— А тебе Дмитро часто набирає? — спитала вона того вечора, відставляючи чашку.
— Майже щодня. Іноді відео, іноді просто голосом.
Вона скривилась, ніби я похвалилась чимось непристойним.
— Тобі пощастило з сином.
Я не стала сперечатись. Тільки подумала: пощастило не з сином. Пощастило, що я тоді, на пероні, вчасно закрила рота.
На Різдво Дмитро приїхав на п'ять днів, привіз мені вовняний плед і той самий погляд, яким малим забігав перевірити, чи я на місці. За вечерею, коли я вже подавала узвар, він сказав, що зустрічається з дівчиною. Полькою. Анна. Каже, серйозно, можливо навесні переїде до неї.
Живіт у мене стиснувся, я поставила глек різкіше, ніж треба було, узвар хлюпнув на скатертину. Промокнула серветкою, витерла руки об фартух і тільки тоді відповіла:
— Розкажи про неї більше.
У Валентини Іванівни того ж грудня була своя вечеря — і свій фінал. Коли Андрій зізнався про дівчину-німкеню, вона влаштувала крик просто на кухні: забув рідну мову, забув матір, обирає чужинку. Мені розповіли сусіди з першого поверху, чутно було аж на сходовій клітці. Андрій після того мовчав два місяці. Дзвонив тільки на свята, коротко, ніби відчитувався.
Я написала синові вже після його від'їзду назад у Краків: "Дмитре, я рада за тебе з Анною. Хочу з нею познайомитись, коли буде зручно". Відповів голосовим, за годину. Я слухала його голос і чула, як він видихнув на середині фрази — ніби готувався до зовсім іншої відповіді і не отримав її.
У лютому Валентина Іванівна злягла з тиском. Андрій узяв відпустку без збереження і приїхав за два дні. Я занесла їй курячий бульйон у банці, застала таку картину: він сидить на табуретці біля ліжка, тримає матір за руку, а вона мовчить. Просто дивиться на нього, наче боїться моргнути — раптом зникне.
Навесні Дмитро подзвонив увечері.
— Мам, ми з Анною з'їхались.
— Щасливий?
— Дуже.
Я поклала слухавку, пішла на кухню ставити чайник. Той самий, що свистить двадцять років. Поки вода закипала, дивилась у вікно на трамвайну колію і думала про перший день у садочку, про зачинені двері його кімнати, коли йому було чотирнадцять, про той момент, коли він перестав тягнутись до моєї руки, переходячи дорогу.
Влітку я вперше в житті поїхала за кордон — до них, у Краків. Анна зустріла мене на вокзалі з букетом соняшників, сказала, що спеціально питала у Дмитра, яка квітка мені подобається. Ми сиділи втрьох на балконі орендованої квартири, пили каву з якоїсь маленької турки, і Дмитро розповідав про роботу так вільно, як розповідають найкращому другові, а не матері, яку треба берегти від зайвого.
На зворотному шляху він проводжав мене на вокзал. Потяг уже стояв на колії, провідниця виглядала з вагона, поглядаючи на годинник. Я обійняла сина і сказала:
— Знаєш дорогу назад — і то добре. Але й мені тепер є куди їхати.
Він засміявся, притиснув мене міцніше, ніж зазвичай, і відпустив тільки коли провідниця гукнула востаннє. Потяг рушив, а Дмитро стояв на пероні краківського вокзалу, махав рукою, і соняшники в паперовій обгортці лежали поряд зі мною на полиці, розсипаючи по купе легкий пилок.
