Коли лікар назвав слово «цироз» — не рак, гірше, бо швидше, — Соломія T. зрозуміла, що батько більше не встане з того крісла на кухні у Львові, де він завжди сидів з газетою і чаєм в улюбленому горнятку з відбитим краєм.
Їй було п'ятнадцять. Батько, Богдан, викладав у консерваторії, мати, Ірина, тримала невеличку студію флористики на Личаківській. Родина не публічна, не багата — звичайна, як тисячі інших у місті. Але для Соломії батько був усім світом, і думка про те, що цей світ скоро згасне, виявилась нестерпною.
Вона почала різати собі передпліччя лезом з батькового бритвеного набору. Потім прийшли пігулки, які виносила з дому подружки. Потім — блювота після кожного обіду, бо їй здавалося, що коли контролюєш хоча б тіло, можна не думати про те, що не контролюєш нічого іншого.
Мати помітила синці під очима і те, що донька перестала їсти за столом разом з усіма. Знайшла лезо в кишені її джинсів, коли складала білизну в пральну машину. У той вечір батьки не сварились — сиділи на кухні до третьої ночі, пили каву, яку жоден з них не пив, і мовчали довше, ніж говорили.
Вранці Богдан покликав доньку до себе. На колінах у нього лежав аркуш, списаний його дрібним, косим почерком — вона впізнала цей почерк по нотних зошитах, які він приносив зі студентських іспитів. Він читав аркуш так, ніби боявся, що голос підведе на середині фрази. Соломія не запам'ятала більшості речень. Але останню фразу пам'ятає досі, слово в слово: «Мені дуже шкода, що ми мусимо це зробити».
Він склав аркуш навпіл. За хвилину у двері подзвонили. Двоє чоловіків — не лікарі, не родичі — увійшли в квартиру і сказали, що машина чекає внизу. Соломія кричала, чіплялась за одвірок кухні, кликала матір, яка стояла в коридорі й не рухалась з місця, притискаючи до грудей той самий аркуш. Її повезли в реабілітаційний табір під Яремче, в Карпати, де програма передбачала повну ізоляцію: без телефону, без листів, без жодного контакту з домом.
Дев'яносто один день вона вчилась розпалювати вогонь берестяною корою і кресалом, ставити намет під дощем, годинами сидіти в колі на групових сесіях, де треба було говорити правду, а вона говорити правди не хотіла. Гори пахли смолою і мокрим камінням. Вночі вона чула, як десь унизу, в долині, гавкає чужий пес — і думала про свого рудого спанієля Тобіка, якого залишила вдома і якого, як їй здавалось, вона більше ніколи не побачить.
Після Карпат її перевели в спеціалізований пансіонат для підлітків під Києвом, де вона провела ще майже рік. Саме там, у грудні, батькові стало зовсім погано. Побачитись їй не дозволили — програма забороняла виїзди навіть у критичних випадках, психологи наполягали, що повернення в старе середовище зведе нанівець усе лікування.
Останню розмову з батьком вона провела по телефону 12 січня, у день його шістдесятивосьмиріччя. Дзвінок тривав чотирнадцять хвилин. Обоє сказали одне одному «я тебе люблю», і обоє, здається, зрозуміли без слів, що це прощання. За два дні батько помер уві сні. На похорон Соломію теж не відпустили — лише дозволили матері увімкнути відеозв'язок з кімнати реабілітаційного центру, щоб донька побачила труну здалеку, крізь екран старого планшета.
Перший рік після пансіонату вона прожила з матір'ю в тій самій квартирі на Личаківській, у кімнаті, де все ще стояла батькова шафа з нотами. Вони майже не розмовляли — Ірина ставила тарілку на стіл і йшла до своєї студії, Соломія їла мовчки й зачинялась у кімнаті з фарбами, які їй подарувала на день народження шкільна вчителька малювання.
Зламалось усе одного вечора навесні, коли Ірина, розбираючи батькові речі, натрапила на той самий аркуш — той, що батько читав уголос перед тим, як за донькою приїхала машина. Вона поклала його на кухонний стіл перед Соломією і сказала лише: «Він сам це написав. Я тільки підписала».
Соломія взяла аркуш, прочитала його вперше сама, без батькового голосу поруч. Це був не наказ лікарям і не медичний висновок — це був лист, у якому Богдан просив доньку пробачити їм обом, бо він знав, що не доживе до її одужання, і хотів, щоб хоч хтось із них двох про це подбав, поки він ще міг попросити.
— Ти могла мені це показати два роки тому, — сказала Соломія, і голос у неї тремтів не від злості, а від того, що злість раптом стало нема на кого спрямувати.
— Я не могла, — відповіла Ірина. — Я сама два роки не могла це перечитати.
Вони сиділи так до пізньої ночі, обидві над одним аркушем, і вперше за довгий час Соломія дозволила матері обійняти себе за плечі, поки сама плакала так, як не плакала відтоді, як за нею зачинилися двері реабілітаційного табору.
У двадцять три роки вона переїхала до Києва, зняла майстерню в старому будинку на Подолі й почала продавати свої картини на щотижневих ярмарках біля Контрактової площі. Там, між рядами з керамікою і в'язаними шапками, вона познайомилась з жінкою, яка виявилась психотерапевткою, і за кавою в сусідній кав'ярні розповіла їй про лезо, про блювоту, про табір у Карпатах — вперше не як історію, яку треба переказати правильними словами для лікаря, а просто як частину себе.
За кілька років вона записала альбом, який назвала «Береста» — на честь тієї кори, якою вчилася розпалювати вогонь у горах. Дванадцять пісень, усі слова й музику зробила сама. Останню пісню альбому вона дописала за тиждень до релізу, сидячи на підвіконні майстерні з ноутбуком на колінах, і коли журналісти пізніше питали, чому саме ця пісня коротша за інші й майже без приспіву, вона відповіла: «Бо там нема чого повторювати двічі. Там усе сказано одним разом».
Сьогодні Соломії двадцять сім. Минулого тижня мати запропонувала нарешті викинути стару теку з документами реабілітаційного центру — довідки про виписку, підпис Ірини, копію протоколу примусового направлення, — яка стільки років лежала на другій полиці шафи. Соломія забрала теку собі.
Вона сидить за робочим столом у майстерні на Подолі, тека лежить розкрита поряд з фарбами, і на верхньому аркуші, під офіційним штампом центру, її власною рукою вже дописано олівцем на берегах кілька слів — коротка примітка до одного з речень лікаря, яке вона не погоджується залишити без відповіді.
