Онучку я тримала на руках лише двічі. Перший раз — у пологовому в Житомирі, коли їй було три години і вона ще пахла чимось несказанним, теплим і новим. Другий раз — учора, у коридорі нотаріальної контори на Київській, коли невістка Оксана простягнула мені згорток на дві хвилини, поки підписувала папери, і сказала: «Тримайте, Галино Іванівно, тільки обережно».
Я тоді ще не знала, що ці дві хвилини — все, що мені належить за законом.
Син мій, Андрій, загинув торік у листопаді. Не на війні — на дорозі, під Коростенем, фура винесла на зустрічну. Оксана була на восьмому місяці. Я приїхала з Рівного, забрала що могла з речей, поставила ліжечко, купила коляску — синю, з великими колесами, він любив усе велике. Думала, буду поруч. Думала, ми одна родина, дарма що невістка мене за два роки шлюбу так і не навчилася називати мамою.
Донька народилася в лютому. Назвали Соломійкою, на честь моєї покійної матері — це ще Андрій встиг придумати, поки Оксана носила. Я приїжджала щотижня, возила дитячу суміш «Нутрилак», яку тут, у Житомирі, не завжди знайдеш, возила гроші — скільки могла, з пенсії й з того, що заробляю нянькою в сусідів. І щоразу двері прочинялися дедалі неохочіше.
А тоді, у серпні, Оксана вийшла заміж. За чоловіка, з яким листувалася в інстаграмі ще коли Андрій був живий — я про це дізналася від сусідки, тітки Гали, яка живе навпроти й усе бачить із вікна кухні. Звати його Костянтин, працює на СТО, їздить на сірому «Фольксвагені Пассаті». І от учора, коли я приїхала з тортом на день народження — Соломійці виповнилося півроку, — двері мені відчинив саме він. У майці, з розвідним ключем у руках, ніби щойно щось лагодив.
— Оксани немає, — сказав. — І взагалі, ви б попереджали, коли приїжджаєте.
Я стояла на сходовому майданчику з коробкою торта «Київський» і чула, як за дверима хтось грає музику — дитячу, з мультика про кота Леопольда. Значить, вдома вона таки була. Просто мене вирішили не пускати.
Через тиждень зателефонувала Оксана сама. Голос сухий, ніби читає з листка.
— Галино Іванівно, ми з Костею вирішили, що Соломійці потрібна стабільність. Одна сім'я, один тато. Костя хоче її усиновити офіційно. І… ми переїжджаємо. До Луцька, у нього там квартира від батьків.
Я мовчала так довго, що вона перепитала, чи я на зв'язку.
— А я? — спитала.
— Ви завжди можете дзвонити, — сказала вона. — Коли буде зручно.
Коли буде зручно їй. Ось у чому вся суть.
Я поклала слухавку й сіла на табуретку в кухні, де ще стояла та коляска — синя, з великими колесами, яку я так і не встигла забрати. За вікном сусідський пес Рекс гавкав на двірника, який замітав перше жовте листя, а я думала про те, що в мене є одна папка. Сіра, картонна, зав'язана тасьмою. У ній — свідоцтво про смерть Андрія, довідка про те, що я протягом семи місяців офіційно доглядала за онучкою під час декретної відпустки Оксани (бо ж і таке було, я оформляла це в соцзахисті, коли Оксана виходила на кілька змін до перукарні), і банківські виписки: чотириста двадцять тисяч гривень, які я перевела на картку невістки за півтора року — на суміш, на ліки, на той-таки візок.
Юрист, до якого я пішла на другий день, сказала прямо: права на спілкування з онукою в бабусі по закону є, і зупинити мене без рішення суду ніхто не може. А ще — гроші, які я переказувала цільовим призначенням, можна вимагати назад, якщо їх використали не за призначенням, або оформити як борг, якщо є докази переказів. У мене вони були — усі, до копійки.
Того ж вечора я зателефонувала Костянтину. Не Оксані — саме йому, бо здогадувалася, чия це насправді ідея.
— Костянтине, — сказала я рівно, без крику. — Ви можете усиновити дитину. Це ваше право, і я не буду цьому заважати в суді, якщо Оксана цього хоче. Але спершу поверніть чотириста двадцять тисяч, які я переказувала на утримання Соломійки. У мене всі виписки, і я подам на стягнення боргу через суд, окремо від питання опіки. І ще — раз на місяць я приїжджаю й бачу онуку. Живою, при світлі дня, без розвідного ключа в дверях.
Він мовчав так довго, що я почула, як на тому кінці клацнула запальничка.
— Ми подумаємо, — сказав.
— Думайте до п'ятниці. У п'ятницю я подаю позов.
У п'ятницю о десятій ранку в моїх дверях стояла Оксана. Одна, без Костянтина, із Соломійкою на руках, загорнутою в той самий синій плед, який я подарувала на виписку з пологового.
— Не треба до суду, — сказала вона, і голос уже був не той, читаний по листку, а живий, тонкий. — Я не хочу, щоб Соломійка росла й потім дізналася, що бабуся судилася з мамою через гроші.
— Вона й не дізнається, — відповіла я. — Якщо все буде по-людськи.
Ми домовилися того ж дня, за кухонним столом, під ту саму синю коляску, яку я нарешті винесла на балкон — не знадобилася, дитина вже підросла. Гроші вона повертає частинами, по п'ятнадцять тисяч щомісяця, розписку я написала від руки, Оксана підписала. А відвідини — щонеділі, з дванадцятої до шостої, я забираю Соломійку до себе.
Костянтина я більше не бачила. Кажуть, переїхав до Луцька сам, а Оксана з донькою лишилися в Житомирі — принаймні поки що.
У неділю Соломійка засинає в мене на плечі, важка й тепла, з долонькою, стиснутою в кулачок біля мого коміра. За вікном тітка Гала розвішує білизну й голосно перемовляється із сусідкою через двір — щось про ціни на картоплю на базарі. Я дістаю з шафи сіру папку, розв'язую тасьму. Розписка лежить зверху, чорнило вже трохи вицвіло. Кладу її поряд із фотографією Андрія в рамці — так, щоб обидва аркуші лежали рівно, край до краю. Соломійка вві сні зітхає й міцніше стискає кулачок на моєму плечі.
