Мене звуть Тарас Ковальчук, мені тридцять два, і три тижні тому я думав, що знайшов золоту жилу.
Оголошення висіло на дошці біля супермаркету на Клочківській, у Харкові: "Потрібен вантажник на доставку цементу, розвантаження-завантаження, 500 гривень за зміну". Я тоді якраз посварився з бригадиром на попередній роботі — той затримував зарплату вже другий місяць, а сам їздив на новому пікапі. Дружина, Оксана, на восьмому місяці вагітності, рахувала кожну копійку, і я вирішив: спробую.
Зателефонував за номером — відповів чоловік, представився Миколою Петровичем, власником невеликої фірми, що возить будматеріали по місту й області. Голос спокійний, діловий. Сказав приїхати вранці на базу біля Олексіївки, подивитися.
Приїхав. База — звичайний двір із металевим гаражем, купою піддонів і старою "Газеллю", припаркованою так, щоб не видно було номерів з вулиці. Микола Петрович зустрів мене сам, потиснув руку, показав мішки з цементом — штабелями, під навісом. Сказав: маршрут — дванадцять-тринадцять точок за день, приблизно двісті мішків, іноді двісті п'ятдесят, за перевищення доплата п'ятдесят-сто гривень зверху.
Я порахував у голові: п'ятсот плюс доплата — це майже сімсот на день. За тиждень — майже п'ять тисяч. Для нашої родини, де до пологів лишалося три тижні, а в кишені було дві тисячі триста гривень і все, — сума здавалася рятівною.
Дивно, думав я тоді. Всі кажуть — роботи нема, платять копійки, а тут ідеальна пропозиція, від якої не відмовишся, — і нікого. Микола Петрович сам зізнався: "Другий тиждень людину шукаю, ніхто довше двох-трьох днів не витримує". Я списав це на лінь конкурентів. Дарма.
Перший день я приїхав о шостій ранку. Мішок цементу важить п'ятдесят кілограмів. Двісті мішків — це десять тонн за зміну, і кожен мішок треба донести від машини до під'їзду чи в підвал, часто без ліфта, часто на четвертий поверх. У обід руки вже трусилися так, що я ледве розписався в накладній.
На другий день я зрозумів іншу річ. Точки доставки — це не будмайданчики, а приватні будинки й дачі по всій області, і водій "Газелі", молодий хлопець на ім'я Руслан, весь час кудись зникав по дорозі — то за сигаретами, то "на п'ять хвилин у справах". Трудову книжку в мене забрали ще того першого ранку — Микола Петрович сказав, що без неї "не оформити офіційно", хоча жодного договору мені так ніхто й не показав і не дав підписати. Одного разу Руслан забрав мене на точку в Пісочині о восьмій вечора, хоча мали закінчити о п'ятій.
А потім прийшла п'ятниця — день розрахунку. Микола Петрович порахував мішки, порахував точки, і вийшла сума на папері — три тисячі сто гривень за шість днів. Він дістав гаманець, відрахував тисячу двісті. "Решту наступного тижня, зараз каса пуста, ти ж розумієш". Я не розумів. Я сказав, що мені зараз потрібні гроші, дружина от-от народжуватиме. Він подивився на мене так, ніби я щось у нього прошу задарма, і сказав: "Не подобається — йди, черга з бажаючих за ворітьми".
Черги не було. Але я вже й сам розумів, чому.
Я взяв тисячу двісті, які він дав, і того ж вечора зателефонував колишньому напарнику з попередньої роботи — Андрію, який якраз влаштувався на склад "Епіцентру" на Полтавському шляху й казав, що там завжди набирають людей у зміну. Андрій сказав приходити в понеділок.
У суботу я поїхав на базу ще раз — не працювати, а забрати трудову книжку. Микола Петрович зустрів мене вже без усмішки, сказав, що книжка "десь у документах", хай зайду через тиждень. Я стояв біля того гаража, дивився на купу мішків під навісом, на "Газель" без номерів з фасаду, і думав про Оксану, яка вдома рахувала гривні до пологового будинку.
Тоді я зробив те, що треба було зробити з самого початку. Набрав 102.
— Чергова слухає, — жіночий голос, втомлений, звичний до всього.
Я сказав адресу бази, назвав прізвище Миколи Петровича, описав по пунктах: невиплачені тисяча дев'ятсот гривень, утримана трудова книжка, жодного оформлення. Чергова уточнила номер моєї "Газелі" — я не знав, номерів з боку двору не було видно, я так і сказав. Записала все одно.
У понеділок, коли я вже стояв у складському цеху "Епіцентру" й отримував робочий одяг від Андрія, задзвонив телефон — Микола Петрович. Голос тремтів, ковтав слова.
— Ти… ти навіщо це зробив? Тут наряд, двоє, документи питають, а в мене… в мене нічого нема, Тарасе, ти розумієш, у мене жодного договору нема на жодну людину, яка тут за рік пройшла.
Я слухав, як він видихає в слухавку швидко, уривчасто, і мовчав.
— Привезу книжку сьогодні, привезу, тільки скажи їм… скажи, що не було нічого.
Я нічого не сказав — ні йому, ні поліції. Трудову привезли того ж вечора: він сам приїхав, лишив конверт під двірником у моєї машини і поїхав, навіть не вийшовши.
Через два тижні народилася донька, Соломія. Тисячу дев'ятсот гривень Микола Петрович так і не заплатив — я подав заявку в Держпраці, просто щоб на базі лишився офіційний запис про порушення.
Учора ввечері, годуючи Соломію, я гортав ту саму групу мешканців Основ'янського району у Фейсбуці — під моїм старим коментарем про "500 гривень вантажнику" вже двадцять три відповіді, і третя згори — від жінки, яка пише, що її чоловік учора теж туди їздив, теж на Клочківську, і питає, чи є в когось номер трудової інспекції під рукою.
