Мене звати Оксана, я тринадцять років працюю касиркою в поштовому відділенні на виїзді з Хмельницького, там, де люди приходять платити комуналку, оформлювати перекази й забирати пенсію. За зміну переді мною проходить чоловік п'ятдесят, і кожен — зі своєю історією, тільки я про них мало що знаю. Але цю пару я запам'ятала, бо вони приходили до нас разом останні півроку, майже щосереди, і кожен раз щось між ними ламалося трохи більше.
Її звали Тетяна. Років сорок три, працювала на нашому ринку, торгувала текстилем — постільна білизна, рушники, такий кіоск біля виходу з "Автотрансу". А чоловіка, з яким вона жила, звали Ігор, він старший років на дев'ять, свого часу мав СТО на Кам'янецькій, потім продав частку компаньйону і лишився при майстерні, тільки вже як найманий механік. Вони не були в шлюбі — просто жили разом, у квартирі, яку Тетяна колись отримала від батьків, третій поверх, під'їзд без домофона, я знаю той будинок, там ще донедавна на першому поверсі був магазин "Все по 20".
Перший раз я звернула на них увагу, бо Ігор голосно сперечався з операторкою через комісію за переказ — вимагав пояснити, чому з нього беруть за оплату кредиту, хоча Тетяна стояла поруч і мовчала, дивилась у вікно на площу. Потім вони приходили ще й ще, і я, поки рахувала гроші, мимоволі чула шматки розмов. Здається, Тетяна давно хотіла, щоб він оформив на неї частину майстерні — не всю, хоча б чверть, бо вона вкладала гроші в ремонт даху ще три роки тому, і в обладнання теж вклалася, десь на сімдесят тисяч гривень тоді назбирала і віддала. А він усе відкладав: то документи не готові, то бухгалтер у відпустці, то ще щось.
Одного разу Тетяна прийшла сама, без Ігоря, оплатити рахунок за газ — двісті одинадцять гривень, я пам'ятаю точно, бо вона довго рахувала дрібні, і в неї тремтіли руки, коли вона відраховувала останні монети. Я тоді запитала, чи все гаразд, просто так, з ввічливості. А вона відповіла, що Ігор вчора сказав їй, що переоформив майстерню повністю на свою доньку від першого шлюбу — "щоб не було проблем зі спадщиною, якщо що", так він пояснив. І що про це вона дізналась не від нього, а від того самого компаньйона, який заходив за запчастинами.
Я тоді нічого не сказала, тільки видала їй квитанцію та здачу, бо в мене за плечима черга і робота, не місце для порад. Але тиждень по тому вона знову прийшла, вже з донькою — власною, не його, дівчинці років двадцять два, студентка, я бачила її форму медколеджу. І Тетяна попросила в мене довідку про сплату комунальних за останні два роки — на всі свої платежі, включно з тими, що вона вносила за квартиру, де вони жили з Ігорем. Я видала, звісно, це наша послуга, безкоштовна.
Через два тижні до нас зайшов сам Ігор, шукав Тетяну, бо вона не брала слухавку. Питав у мене, чи не заходила вона сьогодні. Я відповіла чесно — так, заходила вранці, оформлювала переказ на рахунок якоїсь юридичної контори, "Правозахист", здається, назва була на квитанції. Він постояв хвилину біля стійки, покрутив у руках ключі від машини — старий "Богдан", який завжди лишав на паркувальному майданчику навпроти, — і пішов, нічого не сказавши.
Останній раз я бачила Тетяну в четвер, три тижні тому. Вона прийшла закрити свій внесок у "Ощадбанку" — той самий, куди клала гроші на майстерню, — і одразу відкрила новий рахунок, уже тільки на своє ім'я, зі своєю донькою як довіреною особою. При мені подзвонив юрист, підтвердив, що документи на розірвання договору про спільне проживання подані, і що частину коштів, вкладених у ремонт СТО, Ігор зобов'язаний повернути за рішенням, яке вони узгодили через медіацію — сімдесят тисяч гривень, розстрочка на десять місяців. Тетяна записала суму на звороті квитанції, акуратно склала папірець і поклала в гаманець, туди, де раніше носила фото з відпустки в Затоці.
Вона не плакала й нічого мені не пояснювала. Просто попросила ще один бланк — заяву на переоформлення особового рахунку за газ, тепер уже тільки на своє прізвище. Я підсунула їй ручку, вона розписалась швидко, без вагань, наче робила це не вперше. За вікном якраз проїхав тролейбус номер чотири, той, що йде до Проскурівського мосту, і вона глянула на годинник — поспішала забрати доньку з коледжу. Я віддала їй квитанцію, вона склала її вчетверо й пішла, а я ще довго крутила в руках порожній бланк договору про співжиття, який вона перед тим показувала юристу по телефону — прямо в моєму віконечку, наче іншого місця для цього в місті не було.
