Я вже дванадцять років працюю адміністраторкою в кінотеатрі "Космос" на Соборній у Полтаві, і зазвичай моя робота — це квитки, попкорн і скарги на те, що фільм почався на п'ять хвилин пізніше. Але цю історію я запам'ятала, бо вона розігралася прямо біля мого віконця каси, у четвер увечері, коли у нас саме йшов останній сеанс "Одіссеї".
Того дня ми якраз запустили акцію: набір "Одіссея" — відро попкорну на три з половиною літри, фірмова пляшка з "Кока-колою" і купон-жеребкування, де можна виграти такий самий набір другові. Народу було небагато, десь чоловік двадцять на сеанс, бо квиток коштував триста двадцять гривень, а набір — ще дев'ятсот зверху. Недешево, чого вже там.
І от десь о восьмій вечора підійшла до мене жінка років сорока п'яти, у зеленому пальті, з донькою-підлітком. Купили один набір на двох — дівчина одразу почала фотографувати відро на телефон, підписуючи щось на кшталт "нарешті собі дозволила". Мати за це заплатила карткою, термінал довго не хотів проводити оплату, і вона стояла, перебираючи ремінець сумки, поки на екрані крутилось колесо завантаження.
А за хвилину до них у чергу став чоловік — високий, у робочій куртці автосервісу, з масним плямом на рукаві. Це, як з'ясувалося, був її колишній чоловік, батько тієї дівчинки. Він теж прийшов на "Одіссею", але з іншою супутницею, молодшою жінкою в яскраво-рожевій куртці.
Побачивши доньку з відром попкорну, він зупинився і сказав голосно, так що почули касири по обидва боки холу: "О, вже й на розкоші вистачає грошей. А аліменти третій місяць не бачу". Дівчина застигла з телефоном у руці, палець завис над екраном. Мати не крикнула у відповідь. Вона повернулась до нього і сказала рівно, майже байдуже: "Тарасе, ти платиш чотири тисячі на місяць за автомайстерню, яку я тобі переписала при розлученні. Про яку розкіш ти говориш?"
Я саме продавала квиток наступному в черзі — чоловікові з валізкою на колесах, мабуть, приїжджому, який питав, чи встигне на потяг о десятій сорок після сеансу, — але не могла не чути, бо в холі під високою стелею кожне слово відлунювало аж до каси. Краєм ока я бачила, як жінка в зеленому пальті дістала з сумки тонку синю папку, витягла звідти складений папірець — схожий на банківську виписку — і просто показала його колишньому чоловікові, не віддаючи в руки.
— Три роки я підписала на тебе майстерню на Шевченка, — сказала вона, і я вже чула кожне слово, бо черга саме розтанула, а зал притих перед сеансом. — Ту, яку сама піднімала одинадцять років, поки ти "займався іншим". Підписала, щоб не тягати суди й не ділити через юристів. Умова була одна: чотири тисячі на доньку щомісяця, поки їй не вісімнадцять. Їй шістнадцять зараз. А ти не платиш три місяці.
Тарас почервонів, буркнув щось про "не при людях" і спробував відступити до дверей у зал разом зі своєю супутницею, яка вже витягла з сумочки телефон і вдавала, що читає повідомлення.
— Я не буду більше нагадувати, — сказала жінка йому в спину. — У понеділок іду до нотаріуса. В договорі був пункт: якщо прострочка більше двох місяців, майстерня повертається мені. Ти сам його читав, коли підписував.
Він щось почав про "давай удома поговоримо", але вона вже не слухала — забрала в доньки відро попкорну, яке та й досі тримала обома руками, мов чуже, і рушила до дверей у другий зал. Виявилось, вони переплутали розклад: їхній сеанс був не "Одіссея", а дитяча анімація о восьмій тридцять, тому вони пішли в інший бік від Тараса.
Я подумала — ну от, зараз кинеться навздогін, буде скандал. Але він тільки стояв біля дверей залу, дивлячись їм услід, поки супутниця смикала його за рукав куртки, кажучи, що сеанс зараз почнеться і треба брати місця, поки не розібрали задні ряди.
Двері до другого залу зачинилися за жінкою і дівчинкою з м'яким стуком. Тарас постояв ще секунд десять, дивлячись на ці двері, тоді розвернувся і пішов туди, куди тягла його супутниця — на свою "Одіссею" і маленький попкорн за сто вісімдесят гривень, чек на який я пробила йому сама хвилин двадцять до того.
