Цю історію я чув від свого дядька, який тридцять років пропрацював доглядачем в Одеському зоопарку, поки не вийшов на пенсію п'ять років тому. Він розповідав її щоразу, коли ми збиралися на дні народження, і щоразу додавав якусь нову деталь, якої раніше наче й не було.
Орангутан на прізвисько Роззява — таке ім'я приліпилося до нього серед персоналу, хоча в документах він значився просто під інвентарним номером — потрапив до зоопарку з Праги ще у 2003 році, коли йому було вісім років. З самого початку дядько казав, що з цією твариною щось не так: занадто спокійно він спостерігав, як доглядачі відмикають замки.
Уперше він утік на Івана Купала. У зоопарку тоді працювало приблизно п'ятдесят людей, і ніхто так і не зрозумів, як мавпа вагою вісімдесят кілограмів могла опинитися за трьохметровою огорожею без жодних слідів того, що хтось їй допоміг перелізти. Роззява просто гуляв доріжкою між кіоском з морозивом і вольєром з котами, роздивляючись відвідувачів так незворушно, ніби сам купив квиток. Одна жінка навіть попросила з ним сфотографуватися — не встигла зрозуміти, що відбувається, поки не прибігли доглядачі із сітками.
Удруге — через півтора року, вже взимку, коли на доріжках лежав сніг і від чайної біля входу, де туристам продавали глінтвейн, підіймалася пара. Того разу Роззява пішов прямо до вольєра левів і стояв біля скла, дивлячись на левицю, яка, за словами дядька, "розгубилася більше, ніж будь-коли в житті".
Але найважливіша частина цієї історії — Тимко.
Тимко був іншим орангутаном, привезеним з Берлінського зоопарку в рамках обмінної програми. Коли їхні вольєри ще стояли поруч, до того як тварин розділили, Роззява годинами стояв біля перегородки. Він не жестикулював, не кричав — просто клав долоню на сітку-рабицю там, де з іншого боку сидів Тимко, і тримав її так довго, що доглядачі встигали двічі обійти вольєр з відрами корму. А коли Тимка забирали на процедури, Роззява починав гупати кулаком по бетонній стінці — рівномірно, як хтось відбиває секунди, — і не зупинявся, поки клітка з Тимком не з'являлася знову в полі зору.
Коли Роззява втік утретє — це було наприкінці серпня, перед самим початком навчального року, коли зоопарк аж кишів дітьми з батьками — він одразу подався до вольєра Тимка. Не прогулятися. Він схопив жменю щебеню з доріжки і почав кидати його через огорожу в бік Тимка — не сильно, не влучно, каміння здебільшого падало на пів дороги, — а сам при цьому не відходив від огорожі й не зводив очей з іншого орангутана, поки доглядачі зі снодійними рушницями не прибігли через всю алею, розминаючись з візком морозивника і перекинувши дитячу повітряну кульку.
Дирекція після наради, що тривала три години, ухвалила рішення: підняти стіну до чотирьох метрів, встановити електричну огорожу з низькою, безпечною для тварини напругою і найняти скелелазів із Києва, щоб ті обстежили кожну щілину в бетоні. Скелелази знайшли три місця, де бетонні шви трохи покришилися — настільки непомітно, що людське око цього б не виявило, але достатньо, щоб орангутан зачепився кінчиками пальців. Одного вихідного двоє доглядачів навіть перевдяглися звичайними відвідувачами, вдаючи, що їдять пиріжки на лавці неподалік вольєра, — лише для того, щоб простежити, наскільки точно Роззява вираховує момент зміни варти.
Після третьої втечі про Роззяву написала місцева газета, а через тиждень — і обласний телеканал. Студенти з Одеського політехнічного університету надрукували футболки з написом "Свободу Роззяві" і продавали їх біля входу в зоопарк, поки адміністрація не попросила їх перейти на інший бік вулиці. Дядько одну таку футболку зберігає досі, складену в шафі серед старих фотографій.
Але ту частину, про яку в газетах не написали — і яку дядько розповів тільки мені, коли ми сиділи удвох на кухні за чаєм з медом — стосувалася того, що сталося після підвищення стіни.
Тимко, той другий орангутан, про якого насправді ніхто не переймався, за ті роки, поки тривав увесь цей цирк з втечами Роззяви, перетворився на другорядного персонажа у власному житті. Відвідувачі йшли прямісінько до вольєра Роззяви, ігноруючи Тимка, хоча обидві тварини належали до одного виду, були одного віку, привезені за схожих обставин. Тимко просто не був тим, про кого пишуть газети.
Директорка Ольга Ковальчук, яка на той час керувала зоопарком уже сім років, одного разу в інтерв'ю сказала журналісту фразу, яку дядько повторював потім слово в слово: "Ми стільки років билися над тим, щоб Роззява не втікав зі свого вольєра. А варто було просто подивитися, куди саме він біжить".
Через шість років, коли Роззяві виповнилося чотирнадцять, а стіна з електричною огорожею і зміцненими бетонними швами остаточно унеможливила будь-які втечі, дирекція ухвалила рішення, якого ніхто не очікував: вони передали Тимка до іншого зоопарку — Ризького зоопарку в Латвії, за угодою про обмін, яку юристи готували майже чотири місяці.
Дядько був на тій нараді, коли підписували остаточну угоду про обмін — документ вартістю вісімнадцять тисяч доларів на покриття витрат на транспортування й адаптацію. Він розповідав, що в день перевезення двоє доглядачів заводили Тимка у транспортну клітку через вузький перехідний коридор, а Роззява весь цей час стояв по інший бік сітки і бив долонею по металевій рамі клітки — не по Тимку, саме по рамі, — в такт кожному кроку, який Тимко робив углиб коридору. Коли засув клітки клацнув, Роззява перестав бити і просто притиснув пальці до сітки в тому місці, де за мить до того був бік Тимка. Тимко у клітці зіщулився в кутку і не видав жодного звуку, поки вантажівка не завелася.
Після того, як вантажівка виїхала за ворота, Роззява ще три дні не підходив до того місця, де раніше стояв вольєр Тимка. На четвертий день доглядачі знайшли його на тому самому камені, звідки він раніше кидав каміння. Він сидів там до вечора, не рухаючись, поки доглядач нічної зміни не прийшов зачиняти вольєри, а порожній газон навпроти — той, де за тиждень до того вже висіяли нову траву і поставили стенди з історією зоопарку, — так і лишився для нього єдиним, на що варто було дивитися.
