Дванадцятого вересня Ірина Ковальчук накрила стіл на двох, хоч знала: сяде за нього сама.
Так було заведено ще з тих часів, коли в цьому будиночку на околиці Тернополя, на вулиці Живова, вони жили удвох із дочкою — Соломією. Пиріг із маком, чай з обліпихою, дві чашки з відбитим краєм — та, що з китайською трояндою, завжди діставалася доньці. Тепер чашка стояла порожня. Соломії не стало сім місяців тому — рак підшлункової, три місяці від діагнозу до похорону, і жодного дня, коли Ірина встигла б звикнути до думки, що це насправді відбувається.
Сусідка знизу, баба Ганна, стукала в двері щовечора о сьомій — приносила то яблука з власного саду, то просто сідала поруч, нічого не кажучи. Не питала, як справи. Знала — не варто.
— Ти їла сьогодні? — це було єдине запитання, яке Ганна дозволяла собі.
Ірина відповідала "так", хоч тарілка на кухні стояла нечіпана з ранку. За вікном шумів трамвай, десь далі, на розі, пахло смаженими каштанами — вересень цього року видався теплий, каштани в скверику біля Театральної площі впали рано.
Зять, Максим, чоловік Соломії, приходив рідше й рідше. Спершу — щотижня, потім — раз на місяць, а після літа взагалі перестав дзвонити. Він одружився вдруге ще до першої річниці. Ірина дізналася про це від тієї ж баби Ганни, яка побачила оголошення в спільних знайомих у фейсбуці. Максим забрав фотографії Соломії з їхньої спільної квартири, а речі — сукні, книжки, стару швейну машинку "Зінгер", яку Соломія так любила лагодити по вихідних, — звалив у коробку з написом маркером "С. — речі" й виніс на балкон. Соломія жила там з Максимом останні п'ять років, і після похорону нікому не спало на думку розбирати шафи — Ірина тоді ледве могла підвестись із ліжка, а Максим, вочевидь, просто чекав, коли все саме забудеться.
Ірина довго не могла зайти в ту квартиру. А коли зайшла — у листопаді, забрати останні документи — застала там нову жінку, яка перефарбовувала стіни в кухні. Світло-жовтий колір, той самий, який колись обирала Соломія, тільки на два тони темніший.
— Вибачте, — сказала жінка. — Максим просив передати вам оце.
Пакет із документами. І все. Жодного слова про доньку, жодного питання, як почувається мати, що втратила єдину дитину.
Ірина забрала пакет, спустилася вниз, сіла на лавці біля під'їзду й довго дивилася на носки своїх черевиків.
Того вересневого вечора, коли настав день народження Соломії — їй виповнилося б тридцять чотири, — Ірина дістала стару скриньку з-під ліжка. Там лежали листи, які дочка писала їй ще зі студентських років у Львові, коли навчалась на медичному й приїжджала додому раз на місяць. Там лежала фотографія: Соломія у весільній сукні, сміється, тримає в руках букет піоній.
І там же лежав конверт, якого Ірина досі не наважувалась відкрити.
Соломія написала його за два тижні до смерті, коли вже майже не вставала з ліжка в паліативному відділенні обласної лікарні. Попросила медсестру передати конверт матері "після". Ірина взяла його того дня, коли ховали доньку, поклала в скриньку й більше семи місяців не могла торкнутися.
Тепер пальці самі розірвали край паперу.
"Мамо, якщо ти це читаєш — значить, мене вже нема, і я знаю, як тобі важко. Не дозволяй нікому, навіть Максиму, забрати те, що моє. Швейна машинка — твоя. Обручку бабусі Ліди — теж забери, вона в шухляді комода, під білизною, я туди її сама поклала, коли переїжджала. І, будь ласка, не мовчи, коли він вирішить, що можна просто піти далі, ніби мене й не було. Ти маєш право сказати йому все. Люблю тебе. Соломія."
Ірина сиділа на підлозі, притиснувши лист до грудей, і заплакала не тихо, а вголос — так, як не плакала навіть на похороні, коли всі чекали, що вона триматиметься.
Наступного ранку вона подзвонила Максиму. Він не відповів. Тоді набрала повторно, і ще раз, поки нарешті почула його голос — втомлений, роздратований.
— Ірино Степанівно, я зараз не можу…
— Швейна машинка Соломії стоїть на твоєму балконі сім місяців, — сказала вона рівно. — І обручка її бабусі досі в шухляді комода, який ви так і не продали. Я приїду в суботу о десятій і заберу і те, і те. Це не прохання.
На тому кінці — довга пауза, потім видих у слухавку.
— Добре. Забирайте.
У суботу Ірина приїхала не сама — з нею був її молодший син Роман, рідний брат Соломії, який жив у Львові й на похороні майже не встиг перекинутися словом із зятем — вилетів того ж вечора назад через роботу. Максим відчинив двері, за спиною в нього маячила нова дружина з немовлям на руках. Він мовчки провів їх на балкон, де серед пилу й старих газет стояла та сама коробка.
Ірина відкрила коробку. Швейна машинка була ціла, хоч і вкрита пилюкою. Вона витерла її рукавом, підняла — важка, металева, справжня "Зінгер" сорокарічної давності — і поставила у пакет, який привезла з собою.
Роман тим часом висунув шухляду комода в спальні, розгріб білизну й знайшов маленьку коробочку з обручкою — золото з ледь помітним написом усередині: "Навіки твоя, 1962". Обручка бабусі Ліди, матері Ірини, — тієї самої, що навчила Соломію шити на "Зінгері". Тепер вона поверталася в родину.
— Це все, — сказала Ірина, застібаючи сумку. — Більше ми тебе не турбуватимемо. Дзвінків не буде.
Максим стояв, переступаючи з ноги на ногу, і не знав, куди подіти руки — то запихав їх у кишені, то знову витягав.
— Ірино Степанівно, я… — почав він і не договорив.
Вона не чекала, що він скаже далі. Просто кивнула Роману на двері, і вони вийшли, лишивши Максима стояти на балконі серед порожньої коробки.
Удома, увечері, Ірина поставила швейну машинку на стіл біля вікна, там, де раніше сиділа Соломія довгими зимовими вечорами. Обручку поклала в ту саму скриньку, поруч із листом. Заварила чай з обліпихою, дістала дві чашки — і одну з них, ту, з трояндою, поставила навпроти себе, як завжди.
За вікном трамвай прогуркотів у бік вокзалу. Баба Ганна постукала о сьомій, як завжди, з мискою яблук у руках.
— Їла сьогодні? — спитала вона з порогу.
— Так, — відповіла Ірина, і цього разу це було правдою.
