Оксана Григорівна тримала невеличкий сад під Городенкою тридцять один рік — з того часу, як покійний чоловік залишив їй два гектари й стару "Ниву" без задніх гальм. Кожної осені вона знімала врожай антонівки й симиренки, продавала на ринку в Коломиї, а виторг ділила порівну між трьома дітьми, навіть коли вони й не просили. Так у неї було заведено.
Того вересня яблука вродили як ніколи — триста двадцять кілограмів тільки з нижнього ряду. Оксана Григорівна дзвонила синові Тарасові в Івано-Франківськ, просила приїхати з причепом. Тарас обіцяв у суботу. У неділю. Потім сказав, що зайнятий на роботі, у автосервісі, де він тепер став співвласником — мати сама допомогла йому із внеском три роки тому, віддавши половину заощаджень.
Яблука так і лежали в саду, коли з нею стався інсульт. Швидка з Городенки їхала сорок хвилин. У лікарні в Коломиї вона протрималася одинадцять днів.
На похорон з'їхалися всі троє: Тарас, молодша Ірина з Львова і найстарша Люба, яка так і залишилася жити в сусідньому селі, за сім кілометрів від материної хати. Люба була та, хто дзвонив матері щовечора о дев'ятій, хто возив її на аналізи в район, хто останні два роки фактично й доглядав за садом, бо в матері вже боліли коліна. Тарас приїжджав двічі на рік — на Великдень і на день народження. Ірина не приїжджала взагалі, надсилала гроші переказом і повідомлення в вайбер із серцями.
На дев'ятий день, коли ще й голосити встигли не всі, Тарас підняв питання хати.
— Треба ж якось ділити, — сказав він за столом, накритим ще поминальними стравами. — Продамо, розділимо на трьох, і кожен зі своєю частиною зробить що схоче.
Люба відклала виделку.
— Мама два тижні тому просила мене привезти нотаріуса. Казала, хоче переписати заповіт.
— І? — Ірина підняла брови. — Переписала?
— Не встигла. Ти ж не приїхала навіть подивитись, як вона ходить по хаті з ходунками.
За столом стало тихо на кілька секунд, потім Тарас пробурчав, що зараз не час для звинувачень, і що хату треба продати до зими, бо податок на землю нікуди не дінеться. Люба подивилась на нього і не сказала більше нічого. Того вечора вона поїхала додому, до свого чоловіка Миколи, і всю дорогу мовчала.
Через місяць з'ясувалося те, чого Тарас і Ірина не знали: за тиждень до інсульту Оксана Григорівна встигла-таки з'їздити з Любою до нотаріуса в Коломиї — не для нового заповіту, той залишився старим, від 2011 року, де все ділилося порівну. Але вона оформила окремий документ: дарчу на садову ділянку в два гектари, ту саму, де росли яблука, на ім'я невістки, Любиної дочки Софійки, студентки другого курсу аграрного університету. Це майно в спадковий поділ уже не входило.
Тарас дізнався про це від самого нотаріуса, коли прийшов з'ясовувати, чому землю не включили в опис спадкового майна. Він примчав до Люби ввечері, у вівторок, без дзвінка.
— Ти це підстроїла, — сказав він з порогу. — Умовила стару стареньку жінку переписати землю на свою дочку, поки вона хвора була.
— Вона не була хвора, коли підписувала. Вона сама подзвонила нотаріусу і сама попросила запис на прийом. Ти можеш перевірити дату виклику, — Люба стояла в дверях, тримаючи в руці мобільний з відкритим додатком банку, куди щойно прийшло сповіщення про черговий платіж за оренду її гаража, ніяк не пов'язане з розмовою, просто телефон не встиг заблокуватися. — А хату лишили ділити на трьох, як і було. Земля — окремо. Мама сама так вирішила, бо знала, хто там працював, а хто дзвонив двічі на рік.
— Це нечесно.
— Нечесно було лишити триста двадцять кілограмів яблук гнити в саду, поки ти вирішував, чи варто їхати по причіп.
Тарас постояв ще трохи на порозі, сказав щось про адвоката, про оскарження дарчої в суді. Люба відповіла, що документ оформлений нотаріально, при свідках, за два тижні до інсульту, коли мати була в ясній свідомості, — і що будь-який суд це підтвердить за довідкою з поліклініки. Він розвернувся і пішов до машини.
Судового позову так і не подали — юрист, до якого звернувся Тарас, порахував шанси й порадив не витрачати гроші. Хату продали навесні, як і планували, поділили на трьох порівну, кожному вийшло по чотириста тисяч гривень. А сад із яблунями тепер належить Софійці, і минулої осені вона разом із матір'ю знову зібрала врожай — цього разу вчасно, до заморозків, і продала весь на ринку, не лишивши на землі жодного яблука.
