Остап приїхав до Коломиї о пів на шосту ранку. Автобус «Богдан» з Івано-Франківська підкинув його на стару автостанцію, де пахло паленим листям і мокрою бруківкою. Він не був тут тридцять років. Тридцять років — рівно стільки він не спав без пігулок.
На вулиці біля ринку жінка продавала чорнобривці. Гукнула: «Чоловіче, візьміть квіти, гарні, як вінки на Івана Купала». Остап обійшов її. Віники. Вінки. Все тут жило своїм життям, ніби нічого й не сталося.
Він зняв кімнату в старому будинку на вулиці Лесі Українки. Хазяйка, пані Маруся, дала йому ключ із дерев'яною биркою і сказала, що гаряча вода з сьомої до десятої. Остап поклав на стіл дві сотні гривень. Пані Маруся перерахувала купюри, послинивши палець, і сховала в кишеню фартуха.
— Ви надовго? — спитала.
— На день. Може, на два.
Він зачинив двері. Сів на ліжко, застелене картатою ковдрою. З нагрудної кишені дістав шкіряний шнурок з кістяною пластинкою. Поклав на долоню. Пластинка була теплою, хоч ранок стояв прохолодний. Він дивився на неї, а вона дивилася на нього випаленими знаками, яких він так і не навчився читати.
Тридцять років. Він носив її з собою всюди. Не міг викинути. Не міг продати. Одного разу в Києві на Подолі якийсь антиквар запропонував за неї п'ятсот доларів. Остап узяв пластинку назад і вийшов, не сказавши ні слова. Тієї ночі він знову побачив її обличчя.
—
Серпень вісімдесят дев'ятого. Їм було по двадцять з хвостиком. Остап, Марко і Тарас — лейтенанти міліції. Райвідділ у Коломиї. Начальник — майор Грищук, чоловік з червоним обличчям і звичкою крутити ґудзик на кітелі, коли нервував.
— Привезіть мені цю знахарку, — сказав він тоді. — Син мій після армії сам не свій. Лікарі руками розводять. А вона, кажуть, таке вміє, що й мертвого підніме.
Орися Лісова. Дев'ятнадцять років. Жила на хуторі за містом, де Прут робить петлю біля старого корча. Люди казали, вона з тих, хто чує траву. Що її баба вміла кров замовляти. Що сама Орися жодного разу не ходила до церкви, але до неї ходили навіть ті, хто хрестився щоранку.
Вони поїхали вночі на службовому «уазику». Дорога — ґрунтівка, пил стовпом. Марко сидів за кермом, Тарас крутив радіо — спіймав якусь польську станцію, де вили скрипки. Остап дивився у вікно. Над лісом стояв місяць, повний, як тарілка з молоком.
Хата Орисі стояла на пагорбі. Вікна темні. Вони постукали. Вона відчинила сама, боса, в довгій сорочці.
— Чого треба? — спитала, тримаючи в руках глиняну миску з якимось зіллям.
Марко сказав: «Збирайся, поїдеш з нами». Вона не злякалася. Поставила миску на поріг. Подивилася на кожного по черзі.
— Ви вже мертві, — сказала. — Тільки ще ходите.
Вони засміялися. Сміх пролунав надто гучно в нічному повітрі. Надто гучно і якось порожньо.
Вони хотіли просто налякати. Затягнути в машину, відвезти до Грищука. Але вона вдарилася скронею об дверцята, коли Марко штовхнув її. Кров побігла по шиї. Вона не кричала. Тільки стиснула в кулаку щось, чого вони не помітили. Остап зірвав з її шиї шнурок із пластинкою. Подумав — дурничка, сувенір.
Вони вивезли її до піщаного кар'єру за селом Раківчик. Засипали камінням. Домовилися мовчати. Остап хотів залишити пластинку там, але рука не піднялася. Поклав у кишеню.
Через рік Марко поїхав у відпустку на Волинь. Купався у ставку. Тіло знайшли на третій день. Він був добрим плавцем.
Тарас згорів у власному «Жигулі» за рідним селом — коротке замикання. Машина стояла на узбіччі, він спав на задньому сидінні. Пожежники сказали: замкнуло проводку.
Тоді Остап зрозумів, що мусить тікати. Він перевівся до Києва. Потім до Львова. Він змінив три паспорти, двічі міняв прізвище. Але пластинка завжди була з ним — у кишені, під подушкою, в сейфі.
Вона снилася йому щоночі. Не обличчя Орисі, а сама річка. Чорна вода, яка кличе його з глибини. І голос: «Віддай те, що взяв».
—
Пані Маруся постукала в двері рівно о сьомій ранку.
— Сніданок на кухні. Сирники і кава.
Остап спустився. На кухні пахло ваніллю. По телевізору йшла ранкова програма — ведуча розповідала про прогноз погоди у Карпатах. Дощі, місцями грози. Остап їв сирники без смаку, макаючи їх у сметану, яку навіть не помітив.
— Ви місцевий? — спитала пані Маруся, підливаючи йому каву з турки.
— Колись був. Давно.
— А чого приїхали? Родичі?
Остап обернувся до вікна. На підвіконні стояла банка з чорнобривцями — точно такими, як на ринку. Певно, хазяйка купила.
— Борг повернути, — сказав він.
Він вийшов з дому о десятій. Пішов до Прута. Знайшов той самий корч. Річка обміліла за тридцять років, але місце впізналося одразу: камінь-валун на березі, вишня, що дико розрослася. Він стояв і дивився на воду. У кишені стискав пластинку.
Потім пішов до райвідділу поліції. Вивіска нова, синьо-жовта, але будівля та сама — сіра, облуплена, з дверима, фарбованими темно-синім.
У черговій частині сидів молодий хлопець, лейтенант. Остап прочитав бейджик: «лейтенант Коваль Максим».
— Я хочу написати явку з повинною, — сказав Остап.
Лейтенант підняв голову від комп'ютера.
— Що сталося?
— Вбивство. Серпень 1989 року. Село біля Коломиї. Дівчина, Орися Лісова.
Лейтенант Коваль постукав ручкою по столу.
— Сідайте. Зараз покличу слідчого.
Остап сів на стілець біля стіни, оббитий потрісканим дерматином. Він витягнув з конверта папір — заява на дві сторінки. Писав її всю ніч у київській квартирі. Рівним почерком, без помарок. Поруч поклав пластинку.
Прийшов слідчий — старший лейтенант з лисиною і в окулярах, з горнятком розчинної кави в руці. Сів навпроти. Прочитав заяву. Потім узяв пластинку. Повертів.
— Що це?
— Речовий доказ. Я зірвав її з шиї дівчини тієї ночі.
Слідчий поклав пластинку на край стола. Вона лежала між ними, ніби третій учасник розмови.
— Ви усвідомлюєте, що це строк? За вбивство, навіть через тридцять років, давності немає.
— Усвідомлюю.
— І ви готові дати свідчення? Про всіх, хто брав участь?
Остап потемнів на обличчі. Він не хотів називати Марка і Тараса. Але ті вже мертві. А Грищук — Грищук теж мертвий, помер від інсульту у 2005-му. Остап прочитав некролог у газеті. Отже, всі, крім нього, вже заплатили.
Він сказав усе. Лейтенант Коваль стенографував швидко, ручка бігала по паперу. Остап говорив рівно, без сліз, без зупинок. Він описував дорогу, місяць, сміх, кров на шиї, кар'єр, каміння. Він згадав навіть, що Марко тоді сказав: «Дивись, вона навіть не верещить». А Тарас додав: «Може, зомліла». Остап тоді перевірив пульс. Не пам'ятає, чи бився він. Достеменно не пам'ятає.
Коли він закінчив, у кабінеті було тихо, тільки годинник цокав на стіні. Лейтенант Коваль відклав ручку.
— Ви можете відсидіти п'ятнадцять років. А вам за сімдесят.
— Я знаю.
— Навіщо ви прийшли зараз?
Остап випростав плечі, наче скинув із них щось важке. Він узяв зі столу пластинку і поклав на долоню слідчому.
— Передайте її туди, де вона лежала. На березі Прута. Там, де корч і валун. Вона чекає.
Слідчий не спитав, хто чекає. Він просто кивнув і загорнув пластинку в носовичок.
Остапа вивели в коридор. Лейтенант Коваль ішов поруч, але на крок позаду. Остап побачив, як у вікні проти світанку коливається гілка вишні. Він зупинився.
— Гарна вишня, — сказав.
— Це з вулиці, — відповів Коваль.
— Я знаю. Я її саджав. Вісімдесят восьмого.
Він не знав, чому сказав це. Може, тому що тридцять років не бачив, як вона цвіте.
У камері попереднього утримання Остап сів на дерев'яну лавку, поправив тонку ковдру. Він знав, що не побачить цю вишню наступної весни. Строк він, певно, не дослужить до кінця. Але за тридцять років він уперше відчув, що може заснути без пігулок. Він опустив голову на подушку, набиту жорсткою ватою. Заплющив очі. Перед ним була тільки темна вода, але вона більше не кликала. Вона була спокійна, як Прут на світанку, коли туман лежить над лозою.
Остап заснув. Без снів.
