На кухні того лютневого ранку пахло валер'янкою й вимоченим у воді сухим хлібом. Ярослава Дмитрівна сиділа за столом, дивилась, як Дмитро розкладає аркуші поряд із чашкою вже холодного чаю, і думала тільки одне: третій день не їсть, а руки чомусь роблять усе самі — присунула ручку ближче до свекра… ні, вже нема кого присувати, є тільки зять, папір і ручка з логотипом якогось банку.
— Це просто щоб майстерня не простоювала, — сказав Дмитро. — Юрист порадив оформити тимчасово на мене, поки триває оформлення спадщини. Так інспекція не закриє точку.
Вона підписала, не читаючи. Того ранку вона ще раз передивлялася в телефоні фотографії з похорону — і от тепер, поки ручка бігла по аркушу, перед очима стояло не "тимчасово", а Ігор у труні в тому самому синьому светрі, який вона йому купила на день народження три роки тому.
Майстерня на вулиці Пилипа Орлика в Полтаві — три підйомники, компресор, шафа з інструментом, куплена ще в дев'яносто шостому, коли Ігор тільки починав з ремонту "жигулів" у гаражному кооперативі. За двадцять вісім років там перебували, мабуть, півміста — таксисти, вчителі, один депутат обласної ради, який завжди платив готівкою і завжди без чеку.
Дочка Ярослави, Оксана, дізналася про підпис випадково — побачила виписку з реєстру нерухомого майна, коли шукала документи для дитячого садка молодшого сина. Майстерня значилася на Дмитра Сергійовича, її ж чоловіка.
— Мам, ти читала, що підписувала? — Оксана крутила в руках роздруківку, ніби папір міг сам собою переписатися назад.
— Він сказав, тимчасово.
— Тимчасово оформлюють довіреність. А тут — договір купівлі-продажу. За п'ятнадцять тисяч гривень. За все — обладнання, приміщення, все.
Ярослава подивилась на холодильник, обклеєний магнітами з курортів, куди вони з Ігорем так і не встигли поїхати разом — Трускавець, Поляна, Затока. Зняла один магніт, покрутила в пальцях і приліпила назад, трохи криво.
Через тиждень Дмитро зайшов до тещі вже не з папками, а просто — забрати старий обігрівач з комори, бо в майстерні, за його словами, "стало прохолодно для клієнтів". Він тримався так, ніби нічого й не було: приніс пакет мандаринів, поставив на стіл, розповідав про якогось клієнта на "тойоті", якому міняли підвіску.
— Дмитре, — сказала Ярослава, коли він уже одягав куртку в передпокої, — покажи мені той договір ще раз.
— Який договір?
— Той, що я підписала в лютому.
Він завагався, дістав телефон, знайшов скан і простягнув. Вона водила пальцем по рядках, шукаючи цифру, поки не знайшла: п'ятнадцять тисяч. Продавець — Ярослава Дмитрівна, як спадкоємиця за законом, ще до того, як спадщину взагалі відкрили.
— Це недійсний договір, — сказала вона. — Я ще не мала права нічого продавати. Спадщину навіть не оформили.
— Ярославо Дмитрівно, ви ж самі підписали.
— Підписала, не знаючи, що підписую. А ти знав.
Дмитро нічого не відповів, застібнув куртку і пішов, забувши на столі навіть мандарини.
Наступного дня Оксана відвезла матір до нотаріуса на Європейській — тієї самої, що вела справу після Ігоря. Тетяна Олексіївна, жінка років п'ятдесяти, з окулярами на шнурку, підтвердила: договір, підписаний до отримання свідоцтва про спадщину, юридичної сили не має — не можна продати те, чим ще не володієш. А ще додала, дивлячись поверх окулярів: тиждень після смерті чоловіка, довідка з поліклініки про заспокійливі — це теж аргумент, і непоганий.
Позов подали за два тижні. Дмитро телефонував Оксані з роботи, потім із власного номера, потім з номера, якого вона не впізнала, — виявився знайомий юрист-практикант, радив "домовитися по-родинному, без судів". Оксана скидала виклики один за одним.
Засідання призначили на кінець травня, у Жовтневому районному суді Полтави. Дмитро прийшов у синьому костюмі, поруч сидів той-таки юрист-практикант і весь час щось шепотів йому на вухо. Ярослава тримала на колінах теку — тонку, картонну, з написом "Спадкова справа №4271" на обкладинці, зроблену ще в лютому і жодного разу відтоді не відкриту без потреби. Пальці м'яли ріжок обкладинки, поки не загнули його зовсім.
Суддя визнав договір купівлі-продажу недійсним — на момент укладення угоди продавець не мала права власності на майно. Майстерню повернули до складу спадщини.
Через місяць, коли свідоцтво про право на спадщину вже лежало в тій самій теці, Ярослава поїхала на Пилипа Орлика сама, без Оксани. Знайшла Костянтина — майстра, який пропрацював з Ігорем останні дев'ять років, — і за нотаріальним договором передала йому приміщення в оренду з правом викупу протягом трьох років. Три комплекти ключів віддала особисто, в кабінеті нотаріуса, під підпис в акті передачі.
Дмитро дізнався про це не від тещі. Якось увечері він приїхав до майстерні з клієнтом на буксирі й побачив нову вивіску на дверях: "СТО Костянтина Гриба". Смикнув двері — замкнено. Ключ у кишені більше не підходив до нового замка. Клієнт за спиною запитав, чи довго ще чекати.
