Я тоді мешкала у Львові, на Левандівці, в старенькій двокімнатній квартирі з видом на залізничне полотно. Заробляла менеджеркою в оптовій фірмі, що торгувала кавою. Графік — з дев’ятої до сьомої, плюс суботи. Втомлювалась так, що інколи засинала просто в маршрутці, притиснувшись лобом до холодного скла. Саме тоді я й натрапила в інтернеті на оголошення: «Сімейні розстановки. Звільнись від родових сценаріїв за один день». І ціна — чотири тисячі гривень.
Чотири тисячі — то була половина моєї місячної зарплати. Але в мене якраз померла бабуся по батьковій лінії, а через півроку після неї — і мама, від інсульту, зненацька, за три дні в лікарні. Батько відтоді замкнувся так, що по телефону обходився словами «ага» й «нормально». Поговорити не було з ким, а горе накопичувалось десь під грудьми, як вода за загатою. Я вирішила, що розстановка допоможе скласти все по поличках. Подумала: люди ж ходять. Щось воно та дає.
Прийшла я за адресою в суботу зранку. Це був підвал під офісним центром на вулиці Городоцькій. Пахло вогкістю, але сходинки були чисті, а на стіні висіла табличка «Центр духовних практик “Джерело”». Ведуча — жінка років п’ятдесяти, в лляній сорочці й з дерев’яними намистами на шиї. Всі називали її просто — пані Орися. Так, без прізвища, без дипломів на стіні, без розписок про оплату. Я віддала їй чотири купюри по тисячі — і вона, не рахуючи, поклала їх у шкіряну теку з блискавкою.
Нас зібралось восьмеро. Кожен по черзі виходив у центр кола й розповідав, з чим прийшов. Я сказала про смерть бабусі й мами і про те, що в нашій родині всі жінки «тягнуть усе на собі». Пані Орися попросила мене вибрати заступників: когось — за бабусю, когось — за маму, когось — за мене. Я показала на трьох жінок у колі. Вони стали одна проти одної, мов шахові фігури.
А далі почалося. Пані Орися водила їх по колу, щось шепотіла, вимагала, щоб вони говорили, що «відчувають у колінах, у спині, у щелепі». Жінка, що грала мою бабусю, впала навколішки й почала скиглити, ніби її хтось за руку смикає. У мене всередині все стислося. Було відчуття, ніби мене саму поставили в центр незрозумілого перформенсу, де всі грають, а я не знаю правил. Я мовчки простояла всю сесію, відчуваючи, як у скронях наростає дзвін.
Наступного дня я прокинулась так, ніби мене переїхав товарний потяг. Температура — тридцять вісім і два. Ломило все тіло. Я навіть не могла підвестись, щоб налити собі чай. Лежала й дивилась, як за вікном їде черговий потяг на Мостиська, і рахувала, скільки коштує один квиток, — бо головне бажання було втекти кудись, де мене ніхто не знайде. Хворіла я дев’ять днів. Лікарка сказала — вірусне, але я знала, що справа не тільки у вірусі. Мене ніби вивернуло навиворіт. Я більше ніколи не хотіла на ті розстановки.
Минуло п’ять років. Батько за цей час не спитав жодного разу, як я живу, — тільки переказував гроші на свята через додаток і писав «з праздником» без апострофа. Старший брат десь зник, тільки грошима відкупався. А в мене почалися панічні напади в транспорті. Якось уночі я не змогла дихати в коридорі власної квартири й подумала: ще одна доба — і я не встану. Тоді знайома порадила іншу жінку — Галину, яка працювала не з «розстановками», а з чимось, що вона називала «тілесно-польовим відновленням». Я почула ціну — три тисячі двісті — і спершу поклала слухавку.
Потім передзвонила. Галина жила у Винниках, у приватному будинку за парканом з кованими гратами. Приймала вона на першому поверсі, в кімнаті з обігрівачем і канапкою, застеленою пледом. Я сіла на краєчок і приготувалась до «вистави». Але вона не попросила нікого грати мою бабусю. Натомість сказала: «Лягай». І я лягла. Півтори години вона розпитувала мене: що я їм, коли лягаю, що мені сниться, що робила моя бабуся на Великдень, якої пісні співала, чи тримала вдома рушники. Такі прості, майже побутові питання. Я відповідала й інколи плуталась, бо ніхто мене про те не питав.
А потім вона сказала одну річ, від якої в мене заніміли пальці на правій руці: «Ти не можеш вийти з ролі померлої баби, бо тобі її не дозволили оплакати. Ти й зараз ходиш з її вузлом на спині». Сказала і вийшла з кімнати. Я дивилась на обігрівач, як він потріскує, а в голові почала крутитись колядка, яку бабуся співала в дитинстві. Про таку, шо «в полі груша». Я заплакала — перший раз за ці п’ять років так, щоб аж заходитись, а не просто набрякали очі в маршрутці.
Галя не вимагала, щоб я билась у конвульсіях чи падала на підлогу. Вона лише сказала, що на наступну сесію я маю принести фотографію бабусі й паску. Пекти паску самій. Я пекла її в четвер, як на Великдень, хоча був липень. Потім ми разом вийшли в сад, вона розпалила маленьку залізну пічку і сказала: «Візьми й спали тутешнє листя з-під вишень і фотографію, коли будеш готова. Але спершу скажи їй те, що не встигла». Я стояла біля пічки, тримала те фото — бабуся в хустці, вишитій чорнобривцями, — і не могла вимовити нічого. Тоді Галя поклала мені руку на плече і сама промовила: «Вона знає. Можеш не говорити». Я згорнула фото вдвоє, потім учетверо, потім ще раз, аж поки воно не стало розміром з сірникову коробку. Тоді кинула його у вогонь. Папір почорнів, хустка з чорнобривцями зникла в полум’ї. А в мене нарешті перестала нити шия.
Тієї ночі я проспала дев’ять годин поспіль — уперше за ці п’ять років. Зранку встала, відкрила вікно. Пахло вологим залізом від колії і липою з вулиці. Я постояла хвилину, дивлячись на потяг, що їхав на Мостиська. Нікуди бігти більше не хотілося.
Через місяць я наважилась подзвонити батькові. Не для розмови по душах, а просто — щоб почути, як він відповість. Він підняв слухавку після третього гудка, голос був сонний, чужий. Я сказала: «Тату, я приїду в суботу. Пирогів напечу з сиром». Він мовчав секунд десять, потім кашлянув: «Ну, приїдь. Я ще не снідав».
У суботу я приїхала з двома каструлями — одна з тістом, друга порожня, для готових пирогів. Батько сидів на кухні, дивився футбол зі звуком на мінімумі. Коли я почала ліпити, він встав, узяв ніж і мовчки почав чистити цибулю поряд зі мною — так, як робив це за життя мами, тільки тепер по інший бік столу. Ми не сказали одне одному нічого важливого. Просто ліпили пироги, і тісто прилипало до пальців, і він двічі перепитав, чи не забагато я поклала сиру.
А коробка з-під чаю, в яку я колись пересипала попіл із садової пічки в Винниках, досі стоїть у мене на тумбі біля ліжка — порожня, вимита. Я не викинула її того вечора і не викинула досі. Просто щоразу, застеляючи ліжко, трохи присуваю її ближче до стіни, щоб не впала.
