Мене звати Олена Ковальчук, мені сорок три роки, і я живу в Полтаві, у трикімнатній квартирі на Соборності, де за вікном шумить ринок і щоранку пахне свіжим хлібом із сусідньої пекарні. Донька виросла й поїхала вчитися до Харкова. Чоловік пішов сім років тому — до жінки на дванадцять років молодшої, з пласким животом і смішком, від якого мене колись нудило. І от що я вам скажу: більше я ні перед ким не вибачаюся за те, що я — це я.
Я довго думала, що з мене щось не так. Розтяжки на стегнах після вагітності. Шрам під ребром — після операції, про яку не хочу згадувати детально, скажу тільки, що вижила. Сиве волосся, яке фарбую раз на два місяці в перукарні на Шевченка, бо чесно — набридло приховувати. Живіт уже не той, що в двадцять два. І що з того?
Кожна мітка на цьому тілі — це запис. Ось тут — від пологів, ось тут — від безсонних ночей, коли донька хворіла й температурила до сорока, а я сиділа біля ліжка з мокрим рушником і рахувала години до ранку. Ось тут — від зради, яку я довго носила сама, бо соромилася сказати навіть матері.
Мій колишній чоловік, Віктор, любив повторювати, що я "надто складна". Що зі мною важко. Що я забагато відчуваю, забагато думаю, забагато хочу говорити про почуття замість того, щоб "просто жити спокійно". Я вірила йому років зо два. Ставала тихішою. Менше просила. Менше чекала. А потім якось увечері, миючи посуд, зловила себе на думці: я вже майже зникла. Стала такою маленькою, зручною, непомітною тінню в цій квартирі.
А він тим часом уже їздив на своєму сірому "Фольксвагені Пассаті" до тієї, іншої, і я про це не знала ще півроку.
Розлучення обійшлося мені в чотирнадцять тисяч гривень — саме стільки коштували адвокат і папери в суді на вулиці Пушкіна. Дрібниця, здавалося б, у порівнянні з тим, що я втратила за одинадцять років шлюбу: себе. По шматочках, день за днем.
Сусідка знизу, Тамара Іванівна, якось зустріла мене на сходах з торбами і сказала: "Оленко, ти якась не така стала останнім часом. Раніше вибачалася, коли двері грюкали, тепер начебто й ні". Я тоді засміялася так, що аж живіт заболів — давно вже зі мною такого не було.
Тому що це правда. Я перестала вибачатися.
У мене бувають дні, коли я нікого не хочу бачити й ні з ким не хочу говорити. Не тому, що мені байдуже, а тому, що мені потрібна тиша, щоб знайти себе знову. У мене бувають дні, коли я танцюю на кухні під старий "Океан Ельзи", поки закипає чайник, і мені начхати, чи бачить це хтось із вікна навпроти.
Я більше не хочу стосунків на красивих словах без учинків. Не хочу чоловіка, який згадує про мене тільки тоді, коли йому щось потрібно. Не хочу випрошувати увагу, як жебрачка на паперть.
Минулого місяця мене покликав на каву колишній однокласник, Андрій — той, що працює стоматологом на Соборному майдані. Гарний, уважний, приносив квіти без приводу. А потім якось за вечерею сказав: "Слухай, а може, тобі трохи схуднути, ти ж не та, що в школі була". Я подивилася на нього спокійно й сказала: "А ти теж не той. Але я ж тобі про твій живіт не кажу".
Він образився. Я заплатила за свою каву й пішла.
Ось у чому справа: тіло, яке носило дитину, пережило зраду, операцію, два звільнення з роботи й один розлучний процес — не має нікому нічого доводити. Воно моє. Воно ще вміє хотіти, любити, обіймати міцно й засинати спокійно.
Донька подзвонила минулого тижня, спитала: "Мам, а ти не самотня там?" Я відповіла чесно: "Ні, доню. Я за багато років — вперше не самотня сама із собою".
А тепер про головне, тому що слова словами, а є речі, які треба було зробити руками.
Після розлучення квартира на Соборності лишилася записана наполовину на Віктора — так вийшло за домовленістю, бо він вносив частину грошей у ремонт ще п'ятнадцять років тому. І весь цей час, коли він приходив "забрати якісь свої речі", у нього був ключ. Мій власний ключ, від моєї квартири, у чужій кишені.
Я довго відкладала. А цього вересня — саме зараз, коли донька приїхала на вихідні провідати, — пішла в нотаріальну контору на вулиці Соборності, 42, з документами на квартиру й запропонувала Віктору викупити його частку. Цифра вийшла — двісті тридцять тисяч гривень, віддала їх одним переказом із рахунку, який відкладала три роки окремо, "про всяк випадок", як казала мама.
Він прийшов підписувати папери увечері, у п'ятницю. Сидів за столом нотаріуса, довго крутив ручку в пальцях, наче не міг зважитися. "Може, не варто поспішати", — сказав. Я подала йому документ і ручку й відповіла: "Варто. Я вже давно готова". Він підписав.
А потім я пішла до майстерні на розі, де роблять ключі за п'ять хвилин і сто гривень, і замінила замок у вхідних дверях. Новий ключ лежить тепер тільки в мене й у доньки.
Того ж вечора ми з донькою сиділи на кухні, їли вареники зі сметаною, які вона привезла з бабусиної морозилки, і не говорили. Не тому, що не було про що сказати — просто було добре сидіти поруч отак, без слів.
Я сорок три роки чекала цього моменту — не якогось особливого чи гучного, а звичайного вечора у власній квартирі, з власним ключем у кишені й власним іменем на документі. І цього досить.
