Шипшина під ворітьми зацвіла в кінці травня — я садила її років п'ятнадцять тому, ще коли донька Оксана ходила в перший клас. І саме того тижня на сусідній ділянці оселилася вона. Якби мені хтось тоді сказав, чим це закінчиться, я б, мабуть, зрізала той кущ під корінь разом з парканом.
Мене звати Галина, мені п'ятдесят три, і майже все своє заміжнє життя я прожила на два будинки — квартира в Тернополі й дача в Плотичі, куди ми з чоловіком їздили щовихідних. Городом займалася я сама, від і до. Чоловік, Степан, працював на локомотиворемонтному заводі позмінно, і на дачу в нього завжди були "не ті руки" й "не той настрій". Криницю бурили майстри, яких знайшла я. Теплицю поставила бригада, з якою домовлялася я. Навіть межу з сусідами переносила — теж я, бо Степан просто мовчав, коли до нього приходили сваритися.
Він взагалі був мовчун. Скажеш — зробить. Спитаєш — буркне щось у відповідь. Сам ніколи нічого не запропонує. За двадцять чотири роки шлюбу я вирішила, що це просто такий характер, і жити з цим можна.
А потім через дорогу купила будиночок Ірина. Молодша за мене років на десять, розлучена, з фарбованим у мідний колір волоссям, яке в неї завжди лежало так, ніби вона щойно з перукарні, а не з поїзда з Тернополя. Купила "для душі", казала. Почати нове життя після розлучення.
Спочатку приходила по сірники. Потім — спитати, чим підживити помідори. А потім стала заходити просто так, о пів на восьму вечора, коли я саме закінчувала поливати грядки й збиралася сісти з чашкою кави на веранду.
— На хвилинку, — казала вона, вже сідаючи на лавку. — Ой, Галю, і як ви тут одна з усім впорались? У мене руки не звідти ростуть.
Степан червонів і мовчав. Я тоді думала: самотня жінка, скучає, хоче поговорити. Чого дратуватись. Заварювала їй м'яту з грядки, діставала сливове варення, іноді різала шарлотку.
Дратувало мене тільки те, що приходила вона рівно тоді, коли я хотіла побути в тиші. І запах у неї в будинку завжди стояв дивний — чи то ладан, чи то якісь свічки. Про це вона теж любила розповідати: медитує, каже, після розлучення, енергетику чистить.
Одного разу мене на автобусній зупинці зловила баба Одарка, наша сусідка з другого боку, — маленька, сухенька, з голосом, який чути на весь дачний масив.
— Галино, а твій же Степан, коли тебе нема, до тієї новенької ходить. Паркан їй лагодив цілий день.
Я тільки посміялася:
— Знаю. Він у мене хазяйновитий, всім допомагає.
Одарка подивилась на мене якось так, ніби я дурна. Забрала свою сумку з дороги й пішла.
Ввечері, чистячи картоплю, я між ділом спитала:
— Кажуть, ти Ірині паркан підправляв?
Степан зам'явся:
— Ну да. Попросила. Дошки згнили зовсім, а в мене інструмент з собою був…
— Інструмент з собою був, — повторила я. — А в мене ганок з квітня просить ремонту.
— На вихідних, Гань. Точно.
На вихідних, звісно, нічого не сталось. Наш ганок і далі скрипів. А Іринин паркан стояв рівненький, свіжопофарбований, з новими штахетами.
Через тиждень, перучи його сорочки, я відчула на комірі чужий запах парфумів — солодкавий, не мій. Сцену влаштовувати не стала. Сказала тільки, увечері, миючи посуд:
— Якщо хочеш комусь допомагати — допомагай. Але не потайки.
Степан закивав, пообіцяв, що більше туди не піде. Я повірила, бо хотіла повірити.
А через кілька днів онук баби Одарки закричав через паркан:
— Дядь Степан, ви знову до тьоті Іри йдете?
Я стояла з тарілкою в руках і не могла її поставити на стіл.
Наступного вечора Ірина знову прийшла — з банкою вишневого варення. Степан метушився біля стола, шукав чисту чашку, наливав чай, а на мене не дивився.
Через два тижні я поїхала в Тернопіль по добрива й насіння на осінь. У бардачку машини знайшла чеки з будівельного магазину на Микулинецькій. Дошки. Фарба. Дверні петлі. Замок. Суми невеликі, але чеків — ціла пачка, перший датований ще квітнем.
Я довго на них дивилась. Потім поклала назад.
Гроші були спільні. На картку йшла моя пенсія й зарплата зі школи, де я веду продовжений день, і його виплата з заводу. Я економила на всьому, відкладала на нову плиту. А він тим часом купував Ірині петлі й замки.
Того вечора я взяла спільну картку з його гаманця, який завжди лежав на тумбочці, і поклала до себе в сумку. Степан помітив майже одразу, перерив весь гаманець.
— Ти картку не бачила?
— В мене вона.
Він постояв, зітхнув і підійшов до шафи, де за стосом рушників у нього була схованка — я про неї знала давно, ніколи не питала скільки там. Думала: чоловікові потрібні свої гроші. А того вечора вперше подумала: скільки з тієї схованки вже пішло на дошки й замки для сусідки.
Того ж дня зателефонувала моя давня подруга Люда з Чорткова, з якою ми колись разом викладали. Говорили про город, про ціни на газ, про здоров'я. А потім вона між іншим:
— А в Тані, пам'ятаєш, з нашого педучилища, чоловіка сусідка забрала. Теж все з допомоги почалося — то кран підкрутить, то полицю прибиє. Тепер живе з нею. А Таня квартиру ділить.
Я мовчала так довго, що Люда перепитала:
— Галю, ти тут?
— Тут. Зв'язок поганий.
Ввечері дивилась у вікно. На Ірининій ділянці горіло світло, за фіранкою рухались дві тіні. Пішла стелити ліжко.
Наступного тижня мала приїхати донька Оксана з Львова разом із сином Тимком — йому щойно виповнилось шість, і він завжди возив із собою в наплічнику пластмасових динозаврів, яких розставляв на моєму підвіконні. Готуючись до їхнього приїзду, я випадково побачила телефон Степана — лежав на підвіконні на зарядці екраном догори. Проходила повз десятки разів. А тут екран засвітився.
"Скучила. Приходь". Відправник — "Іра". Без прізвища.
Код підбирати не довелось — Степан його роками не міняв. Листування тяглося з квітня. Вона писала: "Чекаю тебе". "Принеси вина, того нашого". "Галя довго в місті буде?" "Ключ під квіткою залишу". Він відповідав коротко: "Скоро". "Ввечері зайду". "Обережно там".
Жодного разу "кохаю". Ні одного гарного слова. Від цього було ще гірше — все виглядало буденно, ніби вже давно тривало і великі слова їм не потрібні.
А потім я знайшла фото. Степан і Ірина сиділи на нашій лавці біля троянд, пили вино з кришталевих келихів — маминих, я їх берегла для свят. Ірина сміялась, притулившись до його плеча. На фоні — мій розарій. Моя лавка. Мій посуд. Мій чоловік.
Поклала телефон на місце. Пішла на кухню, поставила чайник.
Зробила знімки листування, переслала собі на пошту. Пішла готувати вечерю.
До приїзду Оксани нічого не сказала. Ввечері накрили стіл, зайшли сусіди, прийшла баба Одарка. Прийшла й Ірина — у світлій сукні, з розпущеним волоссям, з тарілкою пирога. Степан весь вечір уникав мого погляду.
Говорили про врожай, про дощі, про дорогу з Львова. Тимко бігав по подвір'ю зі своїм динозавром і кричав, що зловив дракона. Коли розлили чай, я встала.
— Оксано, хочу тобі дещо показати.
Дістала телефон, відкрила галерею.
— "Скучила. Приходь". Це свіже. А ось травневе: "Чекаю ввечері, принеси вина". А це фото. На нашій лавці.
Оксана подивилась на екран, потім на мене. Обличчя в неї змінилося за секунду. Степан сидів нерухомо, пальці вп'ялися в тканину штанів.
Я не дала йому відповісти.
— Дача оформлена на мене, документи ще з дев'яносто восьмого, до шлюбу. Ти можеш іти до Ірини.
Дістала з кишені фартуха запасний ключ від нашої хвіртки — той, що завжди носила з собою на город, — і поклала на стіл перед ним.
— Забирай свої речі й іди. Квартиру й решту будемо ділити через суд.
Степан почервонів, промовчав, як завжди. Ірина різко встала, її волосся хитнулося, і вона перестала здаватися гарною — переді мною стояла звичайна перелякана жінка.
— Галю, ти неправильно все зрозуміла…
— Правильно. Я прочитала достатньо.
Тоді підхопилась Оксана:
— Мамо! Навіщо ти це при всіх?
Вона вчепилась пальцями в край стола, в очах — злі сльози.
— Ти сама винна. Ти його роками пиляла. У тебе тільки город, теплиця, паркани й ремонт. Він жива людина!
Це боліло дужче, ніж листування і фотографія разом узяті. Я нічого не відповіла.
Степан пішов через два дні. Не сперечався, не просив пробачення, не пояснював нічого — просто зібрав речі й перейшов дорогу до Ірини.
Тепер вони жили навпроти. Я бачила їх зранку — снідали на веранді, він лагодив їй дах, фарбував двері, носив воду з криниці. Я відверталась. До такого, виявилось, звикнути неможливо.
У товаристві Ірину на чай більше не кликали. Баба Одарка перестала з нею вітатись, інші сусіди сухо кивали й проходили мимо. Степан теж майже ні з ким не говорив. Оксана з батьком спілкувалась, іноді їздила до них на вихідні з Тимком, до мене заходила рідко й ненадовго.
А я перезимувала одна. Навесні винесла з альтанки мамині келихи — ті самі, кришталеві, — загорнула в газету й віднесла на розпродаж старих речей біля церкви, віддала за копійки жінці, яка збирала на дитячий притулок. Не хотіла більше бачити їх у буфеті.
Пішла до нотаріуса в Тернополі, оформила дарчу на дачу — на Тимка, свого онука. Так, щоб і через двадцять років ніхто не питав, чиє це майно і хто на нього більше заробив.
Квартиру продали через суд навпіл, і на свою частку я купила собі маленьку однокімнатну на Смолянці, ближче до школи, де працюю. Ключі від неї ношу тепер сама, в тій самій кишені фартуха.
Влітку садила нові троянди — вже не вздовж доріжки до спільного ганку, а біля своєї маленької веранди. Заварювала чай рівно о восьмій вечора, ставила чашку на стіл, сідала й дивилась, як пара підіймається над кущами шипшини.
