Повідомлення прилетіло від тітки Ліди зі Сум, коли Оксана саме намазувала на тост сирну масу — на балконі буковельської садиби, з видом на туман над полониною. «Совісті у вас немає! Марія Іванівна там хліб у окропі розмочує, а ви жеретеся в горах!» Оксана поставила чашку так різко, що зі склянки з апельсиновим соком хлюпнуло на скатертину. Відпустку, яку вони з Тарасом планували півтора року, зіпсував один-єдиний допис у фейсбуці — свекруха саме натиснула «опублікувати».
На скріні, який переслала тітка, красувалося чорно-біле фото: зморшкувата рука тримає окраєць чорного хліба над порожньою тарілкою з блакитним обідком. Підпис бив по нервах точно розрахованим ударом: «Ось і лишилася сама на старість. Діти в Карпати подалися, про матір навіть не згадали. Слухавку не беруть. Ну нічого, догризу цей сухарик, поки вони там бенкетують…»
Тарас вийшов на балкон з рушником на плечі, глянув через плече дружини — і зблід. Під дописом уже кипіло справжнє пекло: колишні співробітниці Марії Іванівни з поліклініки, сусідки по під'їзду на Оболоні, якісь зовсім чужі люди змагалися, хто напише в'їдливіше. «Черстві діти виросли!», «Я б свою матір нізащо саму не лишила!» — коментарі сипалися щохвилини.
Найгірше — що якраз позавчора Оксана з Тарасом стояли на кухні цієї-таки Марії Іванівни, згинаючись під вагою пакетів з АТБ і фермерського ринку на Житньому. Оксана запекла три кілограми свинячої корейки, зварила каструлю борщу на телячій кістці, розклала по контейнерах смажену скумбрію. Холодильник тріщав: голландський сир, помідори, йогурти, гарний чай і навіть палиця сиров'яленого прошуто — того, що свекруха обожнювала, але собі на пенсію ніколи не купувала.
— Мамо, ми все підписали, — говорила тоді Оксана, наліплюючи стікери на контейнери. — Оце на перші дні, оце в морозилку. Нічого не готуйте, дивіться свій серіал. Ми на зв'язку щовечора.
Марія Іванівна тоді тільки підібгала губи й притисла долоню до попереку, дивлячись услід так, наче сина з невісткою відправляють не на тиждень у гори, а щонайменше на Північний полюс. «Ідіть, ідіть, про мене не думайте, якось перебуду», — прошелестіла вона на прощання, навіть не торкнувшись гарячого борщу.
І от тепер — цей допис. Тарас набрав номер матері. Довгі гудки — і скид. Ще раз — і знову скид. Телефон Оксани тим часом розривався від обурених родичів, які ще вчора просили привезти їм карпатський сир і бринзу, а сьогодні звинувачували молоду пару в черствості.
— Вона ж собі тиск підніме заради тих лайків! — Тарас метався номером, хапаючи речі й кидаючи їх у валізу. — Треба їхати назад. Раптом вона справді все повикидала? Ти ж знаєш її — здатна голодувати на зло, аби довести свою правоту!
Оксана заблокувала екран і відчула, як усередині закипає холодна лють. Це був не перший цирк. Торік свекруха зімітувала непритомність просто на дні народження зятя — акуратно осіла в крісло, щойно увага гостей перемкнулася з її розповідей про тиск на іменинника. Але виставляти сина монстром на весь фейсбук — це вже інший рівень.
— Валізу не збирай, — твердо сказала Оксана, зупиняючи чоловіка за руку. — Нікуди ми не їдемо. Поки я дещо не перевірю.
Свекруха заблокувала їхні особисті акаунти, щоб вони не могли відповісти під дописом і показати фото повного холодильника. Але вона забула про одну деталь. Два місяці тому Тарас поставив у її квартирі на Оболоні розумні датчики — на випадок, якщо мати впаде і не зможе покликати на допомогу. Оксана відкрила застосунок. Графік показував: за останню добу дверцята холодильника відчинялися одинадцять разів. Останній раз — двадцять хвилин тому, якраз перед тим, як з'явилося те фото з сухарем. А ще датчик на вхідних дверях зафіксував: годину тому в квартиру хтось зайшов. Судячи з часу — точно баба Ніна, найближча подруга свекрухи й головна союзниця у фейсбучних баталіях.
Тарас сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Йому було соромно перед дружиною і боляче через материнський вчинок — заради чужого жалю вона готова була втоптати в багно його ім'я перед усією ріднею.
Тут телефон Оксани знову пискнув. Повідомлення від молодої сусідки Марії Іванівни знизу — дівчина знала, як усе насправді, і зняла коротке відео крізь незашторене кухонне вікно. Без звуку, але картинка говорила сама за себе: кухня залита світлом, свекруха сидить бадьора, ніякого натяку на слабкість, перед нею тарілка з тою самою корейкою і салатом зі свіжих помідорів. Жує із задоволенням, запиває чаєм. А той самий шматок черствого хліба — реквізит для фотосесії — лежить скраю столу, неторканий. Поруч баба Ніна енергійно щось доводить, тримаючи в руках телефон, — судячи з міміки, зачитує вголос нові обурені коментарі.
Оксана мовчки простягнула телефон чоловікові. Тарас дивився кілька хвилин. Обличчя закам'яніло, з нього зійшла вся фарба переляку — тепер там читалося тільки розчарування.
— Перешли мені це відео, — тихо, але чітко сказав він. — Розішлю по всіх сімейних чатах. У Суми, у Київ, у Полтаву. Всім, хто нам сьогодні писав гидоти. А потім викладу в коментарі під її допис — з акаунта нашої майстерні, який вона заблокувати забула.
За десять хвилин запис бенкету «голодуючої» пенсіонерки красувався прямо під трагічним фото. Тарас додав короткий коментар: «Мамо, корейка не пересолена вийшла? Ми старалися готувати на всі два тижні. Смачного. Про допис поговоримо, коли повернемось».
Ефект був миттєвий. Коментарі почали зникати один за одним. Співчутливі подруги, ще хвилину тому проклинали «черствих дітей», соромливо стирали свої репліки. Тітка Ліда зі Сум написала коротко: «Ой, вибачте, я ж не знала… Марія завжди так розказує…»
За півгодини допис зник з фейсбуку взагалі, а мобільний свекрухи раптом «ожив» — вона телефонувала синові кілька разів поспіль, і Тарас методично скидав дзвінки. На черговий виклик він таки відповів, увімкнув гучний зв'язок і, не давши матері вставити й слова, сказав:
— Ми повернемось через п'ять днів, як і планували. До нашого приїзду ключі від квартири, які ми вам залишали на всякий випадок, мають лежати в поштовій скриньці. Спілкуватись тепер будемо значно рідше. Доїдайте корейку, мамо, поки не зіпсувалась.
Він поклав слухавку. На балконі знову стало чути тільки шум гірської річки внизу.
Вранці, коли вони вже виїжджали з Буковеля, Тарас зупинив машину біля поштового відділення в Ворохті. Дістав з бардачка папку — договір дарування на однокімнатну квартиру, яку рік тому оформили на матір "про всяк випадок", щоб та не хвилювалась за майбутнє. Позавчора, пакуючи їй холодильник, він ще думав переоформити її назад тільки якщо щось трапиться. Тепер написав заяву нотаріусу на розірвання договору й відправив рекомендованим листом — сам, з відділення, поки Оксана чекала в машині з увімкненим двірником проти дощу. Квартира коштувала майже мільйон двісті — сума, яку тепер знову записали на них із дружиною, а не на людину, здатну виставити власного сина покидьком заради лайків.
Ключі від їхньої квартири на Оболоні лежали в поштовій скриньці рівно так, як він і сказав. А ще через тиждень баба Ніна розповідала сусідкам у дворі, що Марія Іванівна тепер сама варить собі борщ і чомусь більше не заходить у фейсбук.
