Ярина Тимофіївна розклала на столі три коробки з фотографіями — і телевізор у кухні бубонів щось про ціни на газ, а вона його навіть не чула. За вікном п'ятиповерхівки на Троєщині вже засвітили вікна, десь унизу гавкав сусідський Рекс, а на плиті скисало молоко, про яке вона забула.
Їй сімдесят два. Онуці Соломії — шість. А часу, як здається Ярині останнім часом, залишилось рівно стільки, скільки в піщаному годиннику з дитячої гри — на кухонній поличці такий стоїть, Соломія колись подарувала.
Вона тримала в руках фотографію: донька Оксана, теж шести років, стоїть на ґанку бабусиного будинку в Ічні, тримає котеня і сміється так, що видно дірку від випалого зуба. А тепер онука Соломія сміється точно так само — та сама щербинка, той самий закинутий назад підборіддя.
— Бабо, ви знову плачете над фотками? — це Оксана, вже сорокарічна, вже мати, вже директорка невеликої бухгалтерської фірми на Оболоні, зайшла забрати доньку після роботи.
— Не плачу. Молоко, ось, підгоріло.
Насправді молоко тут ні до чого.
Ярина знає — вона це знає тілом, не головою, — що часу лишилось не так багато, як хотілося б. Торік лягала в лікарню з серцем. Лікар, молодий, років тридцяти, дивився в монітор і говорив рівним голосом про аритмію, про таблетки, про те, що треба менше хвилюватись. А вона слухала і думала не про таблетки — про те, що не встигне побачити, як Соломія піде в перший клас.
Зять, Тарас, це сприймав по-своєму. Він програміст, працює віддалено на якусь польську контору, весь день у навушниках, з кавою, з переговорами по відеозв'язку. І коли Ярина приходила зі своїми "давайте я заберу Соломію на вихідні, давайте я навчу її пекти вергуни, давайте ще раз подивимось разом мультик", він одного разу не витримав.
— Ярино Тимофіївно, ви ж розумієте, у дитини режим. Ви її розпещуєте.
— Тарасе, — вона тоді якраз загортала цукерку м'ятну в кишеню піджака, щоб непомітно сунути внучці, — я її не розпещую. Я з нею живу.
Він не зрозумів. А вона й не сподівалась, що зрозуміє — йому тридцять п'ять, у нього ще ілюзія, що часу навалом, що встигнеться і завтра, і через рік.
Оксана якось ввечері, коли Соломія вже спала, а вони пили чай на кухні (справжній, з чабрецем, який Ярина сама сушила на балконі), сказала:
— Мам, тобі не здається, що ти надто… вкладаєшся? Купуєш їй все підряд, приїжджаєш на кожен ранок в садочку, навіть на той, де вона просто танцює в костюмі сніжинки.
— Здається.
— І що?
— І нічого. — Ярина накрила її руку своєю, сухою, з набряклими венами. — Оксанко, коли тобі було шість, я працювала на трьох роботах. Тебе виховувала твоя бабуся Клавдія Іванівна, а я приходила о десятій вечора, ти вже спала. Я тоді думала — встигну ще, надолужу. А вона померла, коли тобі було одинадцять. І я досі пам'ятаю, як стояла коло труни і думала: скільки разів я могла прийти раніше і не прийшла.
Оксана мовчала, крутячи чашку в руках.
— Я не хочу знову так помилитися, — сказала Ярина. — Тільки цього разу з іншого боку.
Тоді, власне, все й почалось насправді — не сварка, а розмова, після якої щось у сім'ї зрушилось.
Тарас, почувши це через прочинені двері (він саме йшов по воду), зайшов і сів поруч.
— Я не проти, щоб ви бачились. Я проти… — він завагався, — проти того, що вона потім плаче, коли ви йдете. Прив'язується. А ви ж не завжди зможете приходити.
І ось тут він сказав те, чого Ярина найбільше боялась почути вголос:
— Ви ж хворі. Лікар сказав берегтися. А ви бігаєте по ранках, купуєте їй той батут надувний, тягаєте її на каруселі в парку Партизанської Слави. Ви себе не жалієте.
Ярина відставила чашку.
— Тарасе, я себе не жалію, бо жаліти вже нема сенсу. Мені сімдесят два, і серце в мене таке, яке є. Я можу або сидіти вдома і "берегтися", рахуючи таблетки, або встигнути показати внучці, як я вмію пекти книші з маком, поки руки ще тримають качалку.
За столом стало тихо. Тільки годинник на стіні цокав та десь у сусідній квартирі хтось увімкнув пральну машину.
Наступного ранку Соломія прибігла до бабусі в кімнату — вона тоді ще жила з ними, хоча всі вважали це тимчасовим, — і залізла під ковдру.
— Бабо, розкажи ще раз, як мама в дитинстві впала з велосипеда.
— Я ж тобі це вже сто разів розказувала.
— А ти розкажи сто перший.
І Ярина розказувала — про той велосипед, про подряпане коліно, про те, як маленька Оксана ревіла на весь двір, а сусідський хлопчик Вітя приніс їй листок подорожника. Розказувала з тими самими словами, з тими самими паузами в тих самих місцях, бо знала — Соломії важливо не почути нову історію, а почути знайому, ту, яку можна вивчити напам'ять і носити з собою.
Через два місяці серце знову дало збій — просто на кухні, коли Ярина мила посуд. Швидка, приймальний покій лікарні на Дорогожичах, крапельниця, запах хлорки і чужий біль десь у грудях зліва. Оксана прибігла в халаті, недоперевдягнута, з мокрим волоссям — і Ярина, лежачи на кушетці, побачила її обличчя і подумала: ось, це той самий страх, який колись відчувала я, коли ховала маму.
Її відкачали. Три доби в стаціонарі, потім додому, з новим списком таблеток і суворим наказом — жодного стресу, менше руху, більше спокою.
І ось тоді сталося те, що змінило все остаточно.
Тарас прийшов до неї в лікарняну палату один, без Оксани — та якраз забирала Соломію з садочка. Сів на стілець коло ліжка, покрутив у руках пляшку води.
— Я був неправий, — сказав він. — Щодо того батута. Щодо всього.
— Тарасе…
— Ні, дайте доказати. — Він подивився на неї, і в очах у нього стояло щось, чого вона раніше не бачила — не роздратування, а страх. — Соломія вчора вночі не спала. Питала, чи бабуся помре. Я не знав, що відповісти. І тоді я зрозумів — я весь цей час намагався захистити її від прив'язаності, яка вже сталася. Пізно захищати.
Ярина простягнула руку, і він її взяв — вперше за три роки, відколи одружився з Оксаною.
Вийшовши з лікарні, вона зробила те, чого не робила ніколи раніше за все своє життя — пішла до нотаріуса на Лук'янівці і оформила заповіт. Не квартиру ділити — квартира й так дістанеться Оксані, єдиній дочці. Вона переписала на ім'я Соломії свою дачну ділянку в Гостомелі, шість соток із старою яблунею, під якою сама колись гойдалась дитиною, і поклала на окремий рахунок сто двадцять тисяч гривень — "на навчання", як написала в супровідному листі, залишеному в тій же теці, що й документи.
А ще — і це вже було суто її рішення, без нотаріуса — вона сіла і за три вечори записала на диктофон телефону двадцять сім історій. Про своє дитинство в Ічні, про матір Клавдію Іванівну, про те, як зустріла Оксаниного батька на танцях у клубі, про рецепт вергунів, про пісню, яку співала, коли Оксана була немовлям. Записала для Соломії — на той випадок, якщо голос буде потрібен тоді, коли самої бабусі вже не буде поруч розказувати сто перший раз.
Теку з документами і телефон з записами вона віддала особисто в руки Тарасу — не Оксані, саме йому, — за кухонним столом, де вони колись сперечались про батут.
— Навіщо мені? — спитав він, розгублений.
— Бо ти той, хто буде поруч, коли мене не стане. Оксана буде плакати, їй важко буде це слухати одразу. А ти — витримаєш. Даси Соломії, коли вона підросте і сама запитає.
Тарас довго дивився на теку, потім на телефон, потім підвів очі.
— Приходьте на вихідні. У будь-який день. Я більше не рахую, скільки разів на тиждень.
Ярина кивнула, взяла зі столу баночку м'ятних цукерок і поклала одну собі в кишеню кардигана — на випадок, якщо Соломія прибіжить сьогодні ввечері.
