Я працюю в службі підтримки інтернет-магазину «Розетка» вже вісім років. Сиджу на нічних змінах, бо вдень підробляю репетитором з математики, а вночі відповідаю на дзвінки клієнтів. За ці роки я чула всяке: хтось замовляв триста пар шкарпеток, бо переплутав кількість, хтось скаржився, що кур'єр не привіз холодильник, хоча насправді замовив магнітик на холодильник. Але дзвінок від Ганни Іванівни з Ірпеня я запам'ятаю назавжди.
Була третя година ночі, за вікном шаленів дощ, а в офісі пахло розчинною кавою і чимось горілим із сусіднього кабінету. Я саме догризала бутерброд з ковбасою, коли на лінію впав цей дзвінок.
— Дівчино, ви тільки не кладіть слухавку, — голос у жінки був такий, ніби вона щойно пробігла сходинками з п'ятого поверху. — У мене вдома хтось замовляє речі без мого відома. Це вже вдруге за тиждень. Першого разу я подумала, що збій, а тепер дивлюся — знову…
Я відкрила історію замовлень за номером телефону. Останнє замовлення — дві хвилини тому. Кавун, виноград сушений, броколі, морозиво пломбір у вафельному стаканчику, повітряний змій і лампочка на шістдесят ват.
— Ганно Іванівно, — кажу я, — а ви зараз удома?
— У тому-то й річ, що ні. Я на нічній зміні, працюю диспетчеркою в таксі. Додому повертаюсь о шостій. А замовлення оформлюється, коли мене немає. Двічі перевіряла: ні ключів нікому не давала, двері на двох замках, вікна на другому поверсі. Сусіди кажуть — нікого не бачили.
— Може, з вашого облікового запису хтось зайшов з іншого пристрою?
— Я вже пароль міняла! Позавчора. Новий — дев'ять цифр, ніде не записаний. І знову замовлення з'явилося сьогодні вночі.
Я дивлюся на екран. Третій дзвінок у черзі, але я відчуваю: ця жінка не вигадує. У неї не істерика, не претензія. У неї голос людини, яка почала сумніватися у власному глузді, — це найгірший страх будь-кого, хто живе сам. Я знаю його зі свого досвіду: моя мама після інсульту роками боялася, що забуде вимкнути праску, і по десять разів поверталася додому перевірити. Оця нота в голосі — я її впізнала одразу.
— Слухайте, Ганно Іванівно, — вирішила я. — А що у вас вдома є з техніки? Планшет? Розумна колонка? Чи, може, телевізор із голосовим керуванням?
Вона замовкла на кілька секунд. Я чула, як у неї на фоні гуде рація диспетчерської, хтось називає адресу.
— Колонка є. «Розумна колонка Валентина». Донька подарувала на день народження два роки тому. Сказала: мамо, буде тобі розвага, музику вмикатимеш і погоду питатимеш.
— А папуга у вас є?
Знову пауза. Цього разу довша.
— Є. Степан. Сірий жако. Донька з Італії привезла чотирнадцять років тому. Він балакучий дуже. Але до чого тут…
— Він уміє розмовляти, так?
— Вміє, авжеж. Він у мене і «доброго ранку» каже, і доньку по імені кличе — Дариною. А нещодавно навчився співати перший куплет «Червоної рути». Я його не вчила, сам почув по радіо і повторює. Але замовлення…
— Ганно Іванівно, — кажу я обережно, — а колонка стоїть у тій самій кімнаті, де клітка Степана?
Вона засміялася, але сміх вийшов якийсь нервовий.
— У вітальні. Клітка коло вікна, колонка на телевізорі. Метрів за п'ять одна від одної.
— То, можливо, ви й даремно міняли пароль. Ваш Степан навчився сам із нею розмовляти.
Третя ніч. Жінка викликає таксі за тридцять кілометрів, диспетчер вводить адресу, а її папуга тим часом додає в кошик кавун. Я уявила цю картину так яскраво, що навіть забула про каву, яка вже давно охолола на столі. Порожня квартира, світло з вулиці крізь штори, і сірий птах із розумними жовтими очима присувається ближче до мікрофона, схиляє голову набік і чітко, з розстановкою, вимовляє команду. Бо чув її десятки разів. Бо запам'ятав, як хазяйка каже: «Валентино, додай у кошик…» — адже вона щоранку замовляла хліб, молоко і сир, сидячи за сніданком, а він сидів на жердинці й слухав. І отримав з цих слів іграшку.
— Ви знаєте, — каже вона тихіше, — я ж сьогодні вранці прокинулась і побачила в кошику морозиво. Думаю: звідки? Я ж не їм солодкого, у мене цукровий діабет. А потім зазираю — а там ще й змій. Оцей змій повітряний, із драконом, за чотириста сорок гривень. Кому він потрібен, той змій?
— Папузі, — кажу я. — Степанові дракон сподобався.
— Але Степан ніколи не бачив змія…
— Ви ж по телевізору новий мультфільм дивилися в неділю, там ще дракон літав, — випалила я, бо це було моє власне додумування, але воно чомусь прозвучало як певність. — Він його почув, запам'ятав слово.
Жінка вдихнула так глибоко, що я почула через трубку. Здається, вона намагалася зрозуміти, сердитися їй чи сміятися. А я збагнула, що моя нічна зміна цієї ночі буде інакшою, ніж двісті попередніх. Так буває, коли звичайний дзвінок із претензією стає схожим на початок детективу.
— Ганно Іванівно, а навіщо Степанові броколі? — запитала я, бо це здавалося найслабшою ланкою в історії. Папуга не знає смаку броколі, не бачив її, зрештою, не чув цього слова від хазяйки — якщо вона не їсть ні здоби, ні морозива, то вже броколі й поготів…
Жінка пирснула.
— Ой, а це вже я. Це вже я ночами прокидаюсь і думаю, що треба б якось правильно харчуватися, і додаю в кошик. Хоч би раз приготувала. Так, вибачте, ми на «ти» перейшли чи мені здалося?..
Вона ще дві хвилини розповідала, що Степан колись вимовив слово «кавун» після того, як вона влітку їла кавун перед телевізором, і кісточки складала в жменю, а він із клітки дивився, а наступного разу, коли вона купила кавун, зрадів, вигукнувши «Кавун!» І от тепер, здається, він сам собі купив кавун, бо хазяйка не купувала вже місяць. А пломбір, може, теж не він, а слово «морозиво» він, може, почув по телевізору в рекламі, і воно йому сподобалося. З птахами ніколи не знаєш.
— То що мені тепер робити? — запитала вона вже зовсім спокійно.
— У нас є інструкція на такий випадок, — сказала я. — Вимкнути голосову активацію, вірніше, налаштувати, щоб колонка реагувала на голос лише після натискання кнопки. Тоді Степан зможе говорити «кавун» скільки завгодно, а замовлення він уже не оформить.
— А як же він? — у її голосі з'явилася раптова жалість. — Він же звик…
І в цей момент я зрозуміла, що ця історія більша за збій у системі. Переді мною людина, яка всерйоз хвилюється, чи не образиться папуга, коли в нього заберуть можливість робити покупки. І я, жінка, яка за вісім років роботи в підтримці навчилася вмикати режим «з вами буває, вибачте за незручності», раптом відчула, що говорити цю фразу мені не хочеться.
— Можна ще й так зробити, — кажу. — Додайте у звичайне меню колонки сімейний профіль і увімкніть обмеження на замовлення. Запити дешевші за сто гривень вона виконуватиме, дорожчі — ні. Степан може собі обирати яблуко, пакет насіння, вітамінку для птахів…
— Так, це добре, це дуже добре! — зраділа вона, і голос у неї став на десять років молодший. — Нехай обирає, я ж не проти. Лиш би не холодильник.
— Холодильник він не зможе, — запевнила я. — Ми це обмеження поставимо негайно. Ви вдома о котрій?
— О шостій ранку.
— О першій годині я надішлю вам на електронну пошту поетапну інструкцію, зробіть усе після сніданку. Лише перекладіть Степана з вітальні в кухню, коли мінятимете налаштування. Бо якщо він побачить, як ви вмикаєте обмеження, образиться.
Вона сміялася в трубку довго й легко, і я чула, як у неї там, у диспетчерській, хтось постукав у скло і щось сказав. Вона вибачилась, подякувала, і зв'язок обірвався.
Наступного вечора я зайшла в базу подивитися, чи справді замовлення припинилися. Останнє замовлення з цього облікового запису стояло в системі о третій ночі — «Кавун» та «Дракон». Статус змінений: скасовано за запитом клієнтки. Того ж дня о сьомій тридцять ранку, за новим обмеженням, з'явилося одне нове замовлення.
«Набір дзвіночків для птахів, 78 грн».
