Дзвінок у двері пролунав о шостій п’ятдесят п’ять.
Світлана Петрівна вже не спала. Лежала у своїй квартирі на Оболоні, дивилася в темну стелю й думала, що пенсія зовсім не схожа на те, як вона її уявляла. Вона мріяла про ранкову каву, книги, прогулянки біля Дніпра. А вийшло так, що після розлучення доньки її квартира стала запасним дитячим садком, лікарняною палатою й пунктом порятунку одночасно.
На порозі стояла Ірина з трирічним Максимком на руках.
Хлопчик був гарячий, із червоними щоками й мокрим носом. Ірина говорила швидко, не заходячи до кімнати.
— Мам, у нього тридцять вісім і шість. Я дала сироп о п’ятій. Наступний об одинадцятій. Краплі в сумці, піжама теж. У мене сьогодні нарада з керівництвом, якщо не прийду, мене просто з’їдять.
Максим простягнув руки.
— Бабусю…
Світлана взяла його.
Звісно, взяла.
Ірина поцілувала сина, сказала: „Мамо, ти мене рятуєш”, і зникла за дверима. У коридорі ще кілька хвилин пахло її парфумами й поспіхом.
Світлана Петрівна все життя працювала бухгалтеркою. Знала, що таке відповідальність, дедлайни, втома. Тому й жаліла Ірину. Після розлучення донька тягнула все сама. Батько Максимка платив аліменти й забирав його на вихідні, але щоденна рутина була на Ірині.
А Ірина все частіше приносила цю рутину мамі.
— Мам, забереш із садочка?
— Мам, у мене тренінг.
— Мам, ну немає більше кому.
Світлана відповідала: „Добре“. І кожне „добре“ трохи стирало її власне життя.
Три дні з хворим Максимком стали випробуванням.
Першої ночі температура піднялася майже до тридцяти дев’яти. Він плакав, просився на руки, кашляв, не міг спати. Світлана носила його по кімнаті, готувала чай із малиною, змінювала мокру футболку, міряла температуру й чекала часу для наступної дози ліків.
О двадцять третій вона подзвонила Ірині.
Та не відповіла.
Пізніше прийшло повідомлення: „Мам, я тільки зайшла додому, падаю. Якщо зовсім погано — викликай швидку. Завтра приїду раніше“.
Раніше вона не приїхала.
На третій день Ірина заскочила на десять хвилин, залишила чисті речі й новий сироп.
— Я не знаю, що б без тебе робила, мамо.
Світлана в цей момент уже кашляла.
— Іро, здається, я теж захворіла.
Донька глянула на неї розгублено й роздратовано водночас.
— Мам, тільки не зараз. Ти ж бачиш, який у мене завал.
За два дні Світлана лежала з бронхітом. У магазин за неї ходила сусідка Ніна Степанівна. Вона принесла хліб, молоко, лимони й ліки.
— А Ірина? — запитала вона, розбираючи пакет.
— Працює.
— Ти теж усе життя працювала, — сухо сказала сусідка. — Але чомусь не забувала, що інші люди живі.
Ввечері Ірина подзвонила.
— Мам, завтра зможеш забрати Максима з садочка? У мене зустріч до шостої.
Світлана дивилася на термометр на тумбочці.
— Ні.
— Що значить ні?
— Значить, я хвора. І навіть коли одужаю, ми більше не будемо жити так, ніби я не можу втомлюватися. Я бабуся, Іро. Не цілодобова служба порятунку.
Ірина образилася.
— Тобто ти мене кидаєш?
— Ні. Я нарешті перестаю кидати себе.
Розмова була важкою. Донька плакала, казала, що їй страшно, що на роботі тиснуть, що вона сама. Світлана слухала й плакала теж. Але цього разу не сказала: „Добре, привозь“.
Наступного дня Ірина взяла лікарняний по догляду за дитиною. Подзвонила колишньому чоловікові й уперше твердо сказала, що вихідних замало. Знайшла няню на випадок форс-мажору. Світ не розвалився.
Через тиждень вона прийшла до мами з домашнім супом.
— Пробач. Я звикла, що ти завжди витримуєш.
Світлана усміхнулася втомлено.
— А я звикла витримувати. Ось у цьому й проблема.
Вони сіли за стіл і вперше склали справжній план: коли бабуся допомагає, коли відпочиває, що робити, якщо Максим хворіє, хто телефонує батькові, хто купує ліки, хто бере лікарняний.
Світлана й далі любить онука. І пече йому сирники, і читає казки, і тримає маленьку долоньку, коли він засинає.
Але тепер вона знає: бути доброю бабусею не означає бути людиною без права на слабкість.
