— Якщо ти справді наша родина, подаруєш нам дачу на весілля. А ні — можеш не приходити.
Валентина Михайлівна опустила секатор на дерев’яний столик і повільно зняла рукавички. Перед нею стояла її двоюрідна племінниця Аліна — двадцять чотири роки, ідеальний манікюр, телефон у руці й вираз обличчя людини, яка щиро не розуміє, чому світ не поспішає виконувати її бажання.
Дача Валентини під Ірпенем була не просто будинком. Це було її життя після смерті чоловіка. Дерев’яний двоповерховий дім, тераса з диким виноградом, гортензії вздовж доріжки, маленький сад, рівний газон, зона барбекю. Вона десять років вкладала сюди все: заощадження, премії, відпустки, сили й душу.
Кожен кущ там пам’ятав її руки.
Аліна побачила лише безкоштовний старт для молодої сім’ї.
Усе почалося з дзвінка її двоюрідної сестри Тамари.
— Валю, нам треба зустрітися. Дуже важлива справа. Для Аліночки.
У кав’ярні Тамара спершу довго хвалила Валентину. Казала, що вона помолодшала, що дача зробила її щасливою, що повітря під соснами творить дива. А потім Аліна відклала телефон і сказала:
— Я виходжу заміж. Ми з Максимом хочемо весілля в стилі рустик. Природа, дерево, ліхтарики, виїзна церемонія. Твоя дача ідеальна.
— Для фотосесії? — обережно спитала Валентина.
— Ні, — усміхнулася Аліна. — Ми хочемо, щоб ти подарувала її нам.
Валентина чекала, що зараз вони засміються.
Не засміялися.
— Подарувала? — перепитала вона.
Тамара нахилилася ближче.
— Ти ж одна. Дітей у тебе немає. Навіщо тобі такий великий будинок? А молодим треба з чогось починати. Ми навіть дозволятимемо тобі приїжджати іноді на вихідні, якщо не заважатимеш.
Дозволятимемо.
Це слово було останньою краплею.
— Ні, — сказала Валентина. — Моя дача не продається, не ділиться й не дарується. Особливо людям, які жодного разу не приїхали допомогти хоча б траву покосити.
Аліна надула губи.
— Тоді ми тебе не запросимо на весілля.
Валентина раптом розсміялася.
— Дитино, ти щойно запропонувала мені купити запрошення ціною в будинок. Дякую, я переживу без салату й тамади.
Після цього почався родинний суд. Телефон розривався від дзвінків. Тітки писали: „Будь мудрішою”. Дядьки повчали: „У могилу не забереш”. Тамара в чаті називала її жадібною й самотньою.
Валентина відповідала коротко:
— Скиньтеся всією родиною й купіть Аліні будинок. Мій не чіпайте.
Потім вийшла з чату.
Але вона знала Тамару. Тому перевірила документи в нотаріуса, змінила замки й поставила камери на воротах, терасі та біля будинку.
За тиждень до весілля Валентина мала бути на роботі, але залишилася на дачі через головний біль. Близько полудня до воріт під’їхав білий мікроавтобус із кейтерингом. За ним — чорна машина Тамари. З неї вийшла Аліна в спортивному костюмі, фотограф і двоє хлопців із коробками посуду.
— Столи ставимо на газон! — командувала Тамара. — Шатро біля мангала!
Валентина вийшла на терасу.
— Добрий день. А що це за вистава біля моїх воріт?
Тамара випустила ключі з рук.
— Валю? Ти чому не на роботі?
— А ти чому не в ресторані, який забронювала?
Аліна швидко взяла себе в руки.
— Тітко Валю, не псуй мені свято! Усі вже знають, що другий день буде тут!
— Значить, усіх уже встигли обдурити.
Тамара зашипіла:
— Ми родина!
— Родина не заходить у чужий дім силою.
Валентина показала на камери.
— Усе пишеться. І відео, і звук. Якщо хтось торкнеться замка, я викликаю поліцію.
Старший із кейтерингу одразу махнув рукою:
— Пакуємо назад. Нам проблем не треба.
— Я вам заплатила! — заверещала Тамара.
— За обслуговування, а не за співучасть, — відповів він.
Аліна почервоніла.
— Ти чудовисько! Ти зіпсувала мені весілля!
— Ні. Я просто не дала тобі вкрасти моє життя під виглядом свята.
Вони поїхали з пилом і прокльонами.
Наступного дня Валентина вимкнула телефон. Вона пересадила хости, полила гортензії, приготувала собі лосося на грилі й налила келих білого вина.
Сидячи на терасі, вона дивилася, як сонце сідає за соснами.
Її не запросили на весілля.
І це було найприємніше запрошення до спокою, яке вона отримувала за багато років.
