— Ромо, у нас дівчинка! Три кілограми п’ятсот! — радісно сказала Галя в слухавку.
Я стояв під вікнами пологового у Львові й махав дружині. Вона була на третьому поверсі — бліда, виснажена, з волоссям, зібраним абияк, але така щаслива, що я бачив її усмішку навіть знизу. На руках у неї лежав маленький згорток у світлій ковдрі.
Моя дитина.
Моя донька.
А я замість того, щоб кричати від радості, сказав:
— Галю, яка дівчинка? Нам же хлопчика обіцяли.
У слухавці стало тихо.
Потім Галя ледь чутно відповіла:
— Мабуть, помилилися…
І ця тиша мала б мене вбити на місці. Але тоді я був надто сліпий, щоб зрозуміти, що щойно зробив.
Я розвернувся й пішов геть.
Повз щасливих батьків із букетами. Повз чоловіка, який писав крейдою на асфальті: „Дякую за сина“. Повз бабусю з рожевими кульками. Повз прикрашені машини, сміх, телефони, сльози, обійми.
Усі навколо святкували народження дітей.
А я йшов так, ніби мене обдурили.
Мені соромно згадувати це. Але якщо вже розповідати чесно, то так і було.
Я мріяв про сина. Про спадкоємця, про малого, із яким ми ганятимемо м’яча у дворі, ходитимемо на риболовлю, ремонтуватимемо велосипед, говоритимемо „по-чоловічому“. Я придумав собі майбутнє так детально, що в ньому не залишилося місця для живої дитини, яка могла народитися не за моїм сценарієм.
Галя п’ять років не могла завагітніти. Ми їздили по лікарях, здавали аналізи, чекали, сподівалися, мовчали після чергових невдалих місяців. Я бачив, як вона плакала у ванній, думаючи, що вода заглушує все. Коли нарешті тест показав дві смужки, я носив її на руках по кухні й обіцяв бути найкращим батьком.
А в перший день батьківства повівся як дурень.
— Ромко?
Я почув голос за спиною й обернувся.
Біля невеликого кафе стояв Паша, мій університетський друг. Ми не бачилися років десять. Він тримав пакет із ліками, був худіший, ніж я пам’ятав, із втомленими очима.
— Пашка? Ти звідки?
— До мами приїхав. Прихворіла, треба допомогти. А ти?
— З пологового. Галя народила.
— Ого! Вітаю! Хто?
Я опустив очі.
— Донька.
Паша уважно подивився на мене.
— А чого ти такий, ніби тебе вигнали?
Я нічого не відповів.
Він кивнув у бік кафе.
— Ходімо. Вип’єш кави. Може, встигнеш не наробити більшого лиха.
Ми сіли біля вікна. Я крутив у руках серветку. Паша замовив дві кави й деякий час мовчав.
— Сина чекав? — спитав він.
— А хто не чекає?
— Той, хто вже зрозумів, що дитина — не замовлення.
Я хотів заперечити, але він дістав із гаманця фото. Жінка з коротким волоссям, дівчинка з величезним бантом і хлопчик із щербатою усмішкою.
— Мої.
— Де вони зараз? — спитав я й одразу зрозумів, що питання було неправильним.
Паша подивився у вікно.
— Нема. Аварія. Рік тому. Поверталися від тещі. Водій фури заснув.
У мене пересохло в горлі.
— Паш…
— Не треба. Я вже чув усе, що люди кажуть у таких випадках.
Він провів пальцем по фото.
— Коли народилася моя старша, я теж спершу чекав сина. Уявляв футбол, гараж, вудки. А вона народилася дівчинкою. І знаєш, ким стала? Людиною, яка бігла до мене в коридорі з криком „Тату!“, малювала мені зелених коней і вірила, що я можу полагодити будь-що. Навіть дощ.
Паша підняв очі.
— Ромо, син не гарантує тобі гордості. Донька не означає втрату. Дитина приходить не для того, щоб підтвердити твою мужність. Вона приходить, щоб ти навчився любити когось не за планом.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка сварка.
Я побачив Галю у вікні. Її усмішку, яка після моєї фрази напевно згасла. Побачив малу, яка щойно народилася й уже отримала від батька не радість, а паузу.
— Вона це почула, — сказав я. — Галя почула.
— Тоді повертайся. Перший день доньки не повториться.
Наступного ранку я купив найбільший букет півоній, який знайшов, і зв’язку кульок. Став під вікнами пологового ще до восьмої.
— Галю! — сказав я в телефон, коли вона відповіла. — Пробач мені. Я був ідіотом. Невдячним, сліпим ідіотом. У нас донька. Наша довгоочікувана донечка. Я щасливий. Правда. Розкажи мені про неї.
Галя мовчала кілька секунд.
— Вона на тебе схожа, — сказала нарешті. — Коли спить, морщить лоба, як ти.
Я засміявся й заплакав одночасно.
— Як назвемо?
— Я думала про Соломію.
— Соломія, — повторив я. — Моя Соломія.
Коли їх виписували, я вперше взяв її на руки. Вона була така маленька, що я боявся дихати. Потім вона розплющила очі й подивилася на мене серйозно, ніби вже знала: батькові доведеться багато виправляти.
Я виправляв.
Вчився купати її, носити ночами, розрізняти плачі. Потім плести криві хвостики, клеїти аплікації, слухати її довгі історії про садок. Я водив її на риболовлю, але вона не хотіла ловити рибу — годувала качок і давала імена камінцям. Ми грали у футбол, але вона постійно змінювала правила, бо „так цікавіше“.
Паша став її хрещеним. Він був поруч на хрестинах, на першому вересні, на її шкільних виступах. Соломія називала його „дядько Паша, який завжди слухає до кінця“.
Більше дітей у нас із Галею не було. Пологи були важкі, здоров’я сильно постраждало. Лікарі сказали, що ризикувати не можна. Іноді хтось необережно питав:
— А за хлопчиком не пробували?
Я дивився на Соломію й відповідав:
— У нас уже все є.
Минуло двадцять років. Соломія виросла розумною, сміливою, красивою. Вона вчиться на інженерку, сперечається зі мною про все на світі, сміється так само голосно, як її мама, і досі морщить лоба уві сні.
Я часто згадую той ранок під пологовим. Той свій ганебний крок назад. І дякую Богові, долі, життю — назвіть як хочете — що саме тоді на моєму шляху з’явився Паша.
Бо іноді чужа втрата встигає зупинити тебе перед тим, як ти знеціниш власне щастя.
А донька, яку я ледь не зустрів мовчанням, стала найбільшою гордістю мого життя.
