У вівторок, коли в Івано-Франківську вже добряче припекло весняне сонце, на алеї біля драмтеатру з'явився чоловік, якому цьогоріч виповнюється дев'яносто дев'ять. Мирон Остапович Шпичак, у минулому — головний декоратор театру, повільно просувався вздовж клумби з жовтими тюльпанами, спираючись на ходунки з обшарпаними поручнями.
Біля нього, підлаштовуючись під його крок, ішла Оксана Стефанівна — пані років п'ятдесяти шести, в легкій вишиванці й сонцезахисних окулярах, які вона раз у раз піднімала на чоло, щоб краще бачити дорогу. Вони не трималися за руки. Вони просто йшли поруч — так, як ходять люди, які вже не потребують слів, щоб домовитися про напрямок.
Біля кіоску з кавою на розі вулиці Незалежності вони зупинилися. Мирон Остапович сів на дерев'яну лавку з облупленою фарбою, поставив ходунки збоку і витягнув з кишені вилинялих спортивних штанів гаманець — старий, з тисненням радянського зразка. Оксана Стефанівна нахилилася до віконця кіоску, замовила дві американо без цукру і одне тістечко «картопля» навпіл.
— То, може, вам ще й без кофеїну? — спитала вона, не озираючись. — Бо вчора після чаю у вас аж три рази серце прихоплювало.
Чоловік пирхнув, як пирхають люди, котрі почули дурницю.
— То воно з радості, Оксанко. З радості, а не від кофеїну.
Кав'ярка подала їм паперові стаканчики, але Мирон Остапович попросив почекати, поки Оксана Стефанівна витягне з сумки термокухоль. Він ніколи не пив з одноразового — ще з тих часів, коли працював у декораційному цеху і щодня бачив, скільки всього викидають на сцені.
Я спостерігав за ними з сусідньої лавки, де чекав на свою чергу до нотаріуса. Сонце лягало на їхні плечі рівним теплим світлом, і десь за пів алеї дзвеніли трамваї. Щось було в тому, як жінка, передаючи чоловікові термокухоль, притримувала його обома руками, доки він як слід не обхопив пальцями нагріту поверхню. Просте, дрібне. Таке, чого не побачиш, якщо біжиш повз.
— Ви б ще капелюха сьогодні взяли, — сказала Оксана Стефанівна, сідаючи поруч. — Он як уже голову пече. А у вас після перенесеного на сонці запаморочення буває.
— Та взяв би, — відмахнувся Мирон Остапович, — якби ти його не сховала в шафу, а повісила біля дверей, де йому місце.
— Він там і висить, Мироне Остаповичу. Просто ви вчора його на бильце крісла кинули, а сьогодні шукаєте не там.
Він нічого не відповів, тільки стиснув губи. Десь за спинами заскрипіла гойдалка, на якій розгойдувалася дівчинка років шести в бузковій куртці. Мати стояла поруч, втупившись у телефон, і лише час від часу казала: «Обережніше, Варко».
Мирон Остапович пив каву дрібними ковтками. Його руки тремтіли, коли він підносив стаканчик до губ, але обличчя залишалося спокійним — обличчя людини, яка давно звикла до того, що тіло більше не слухається так, як колись. Йому залишалося кілька місяців до ста, і весь Франківськ знав його в обличчя: хто з театру, хто з трамвая, хто з телепередачі, яку про нього знімали позаминулого року. Любитель хризантем. Мольєр у старій постановці. Декорація до «Лиса Микити», яку він малював сім тижнів, а її потім спалили під час реконструкції.
— Що вам снилося оце вночі? — спитала Оксана Стефанівна. І я зрозумів, що це не вперше вона його про це питає.
— Снилося, що я знову бігаю. Як пацан. Від фонтану до «Сотки». І ноги не болять, — він усміхнувся кутиком рота. — А потім бачу: фарба на подряпаній декорації потріскалась, і я з кишені витягаю пензля. Мудрого такого, з кінського волосу. І починаю замальовувати. А фарби то забагато, то замало. Отак і спав — усе малював, аж рука затерпла.
Оксана Стефанівна подивилася на нього збоку, як дивляться на людину, яка ночами говорить незвичні речі: уважно, але без пристрасті. Потім відламала шматочок тістечка і поклала йому в руку.
— Це ви, мабуть, про ту декорацію вже втретє за місяць згадуєте, — сказала вона. — Ту, за якою вас не запросили на прем'єру.
— Запросили, — відповів він, і обличчя йому ступоніло. — Запрошення було. На тумбочці лежало, біля таблеток. Ти його, мабуть, у сміття змела.
— Не замітала я нічого, Мироне Остаповичу. Хіба що ті листівки з аптеки, що ними весь підвіконник завалений. А про прем'єру вам у серпні ще раз дзвонив адміністратор. Ви ж самі не схотіли.
— Бо нема чого мені там робити. Хто такі оті нові, що вони в моїй «Кам'яній душі» грають? Я їм зробив скелю висотою п'ять метрів, а вони на її фоні стоять, як сороки на паркані. І текст по-своєму перекручують.
Він почухав брову. Потім повернувся до мене — я мимохіть зустрівся з ним очима — і несподівано підморгнув:
— Молодий чоловіче, ви до нотаріуса? То не спішіть, бо він однаково обід шанує більше за клієнтів. Передайте йому від мене, що той еклер у кондитерській знову по вісімдесят сім гривень, а в минулий вівторок був по вісімдесят. Хай перестане нас дурити.
Я кивнув, не знаючи, що на це відповісти. Але пообіцяв передати. І передав, щойно нотаріус мене впустив до кабінету. Той тільки звів брову й розвів руками: «О, так то ж пан Шпичак. Він у нас тут завжди все помічає».
Коли я виходив, Мирон Остапович і Оксана Стефанівна вже стояли біля клумби. Він нагнувся до жовтого тюльпана — не зірвав, а просто подивився всередину, як дивляться в колодязь. Знизав плечима.
— Два роки тому тут висадили сорт «Монте Карло», — сказав він до дружини. — А тепер диви, якісь самосіви полізли. Треба буде Ковальчуку натякнути, хай пересадить.
Оксана Стефанівна засміялася — неголосно, самим диханням. Потім підставила йому лікоть, і вони рушили далі — повз чоловіка, який продавав повітряні кульки, повз кіоск із морозивом, повз студентів, що тягли до театру скручені в рулони афіші.
За тиждень я знову опинився в тому кварталі — той-таки нотаріус, той-таки папір з поправками. Лавка біля клумби була порожня довше, ніж я звик бачити її такою. Потім з боку кіоску з'явився Мирон Остапович — сам, без ходунків, тримаючись рукою за спинки лавок одна за одною, наче йшов по східцях.
Я підійшов, не питаючи, чи потрібна допомога, — просто підставив лікоть, як це робила вона. Він сперся, і я відчув, наскільки легка стала його рука.
— Оксана в лікарні, — сказав він, перш ніж я встиг щось спитати. — Тиждень уже. Серце. Її серце, не моє, уявіть собі.
Він сів на лавку важче, ніж раніше, і довго мовчав, дивлячись на кіоск, де більше нікому було замовляти для нього каву без цукру.
— Я їй телефоную двічі на день. А вона мені каже: не приходь, бо там сходи, а ти зі своїми ходунками мені там тільки лікарів налякаєш. От я й сиджу тут. Ближче до неї так. Дурниця, знаю.
Він витягнув з кишені щось зім'яте — квиток. Старий, пожовклий, з відірваним краєм.
— Знайшов оце вчора в шухляді з таблетками. Запрошення на прем'єру. Значить, було таки. А я на неї грішив, що змела.
Він покрутив квиток у пальцях, потім акуратно поклав його назад у кишеню, ніби це було щось, що ще могло знадобитися.
— Тепер вже пізно куди йти. Хіба що занесу той квиток адміністратору, хай знає — я не забув. Просто не встиг.
Ми посиділи мовчки. Потім він узяв мою руку — не для опори, а просто стиснув на секунду, коротко, як стискають руку перед тим, як щось сказати важливе, і не кажуть нічого.
За два дні, коли я знову проходив тим маршрутом, побачив його вже з ходунками, а на колінах — картонну коробку з-під фруктів. У ній лежали шість цибулин тюльпанів, загорнутих у газету.
— Оксана вдома вже, — сказав він, не чекаючи питання. — Кажуть, полежить ще, потім видужає. А я тут, бачите, все клумбу довожу до ладу. Бо як самі розберуться, то за два роки в парку будуть одні бур'яни.
Він підвівся, узяв ходунки й опустився навколішки біля клумби — повільно, тримаючись рукою за металевий бортик. Розгорнув газету, і цибулини випали йому на долоню — бліді, з сухою лускою.
— Оце — для неї, — сказав він, не піднімаючи голови. — Щоб коли вийде сюди гуляти, побачила, що я тут не просто сидів.
Він копав ямку пальцями, повільно, неглибоко, і клав туди цибулину, і присипав землею, і так шість разів підряд, мовчки рахуючи, скільки ще залишилось.
