— Катю, я біля квартири батьків. Ключ не підходить. Щось із замком?
Катерина стояла на кухні своєї квартири й дивилася на чашку з холодним чаєм. Голос брата пролунав так буденно, ніби він учора заходив до мами по пиріжки, а не мовчав сім років.
— З замком усе добре, Славо, — сказала вона рівно. — Я його змінила.
— Ти що зробила?
— Змінила замок. Напередодні.
У слухавці стало тихо. Потім В’ячеслав коротко засміявся.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Катя давно жила з чоловіком Андрієм і двома дітьми. Життя було звичайне: школа, робота, гуртки, борщ на два дні, рахунки, втома. Батьки завжди були поруч. Мама, Валентина Сергіївна, привозила з дачі помідори й малину. Батько, Павло Іванович, забирав онуків зі школи, лагодив кран, міг потайки сунути Каті в кишеню кілька купюр, якщо бачив, що їй важко.
А потім мама захворіла.
Діагноз розбив усе. Лікарні, черги, крапельниці, ліки, дзвінки лікарям, нічні страхи. Катя їздила з матір’ю на процедури, тримала її за руку, коли та плакала від болю, прала хустки, у які випадало волосся. Батько продав дачу — свою гордість, землю, яку любив більше за відпочинок, — щоб оплатити лікування.
В’ячеслав тоді був „зайнятий бізнесом”.
Він обіцяв надіслати гроші. Не надіслав.
Обіцяв приїхати. Не приїхав.
На похорон матері написав: „Не можу вирватися. Тримайтеся.”
Катя не відповіла. Бо не знала, що можна відповісти людині, яка пише „тримайтеся” тим, хто тримав його матір до останнього подиху.
Після мами батько ніби зменшився. Сидів на кухні, дивився у вікно й іноді питав:
— Слава не дзвонив?
Катя брехала:
— Мабуть, зайнятий.
Одного разу батько поклав перед нею теку.
— Я все оформив на тебе.
— Тату, не треба…
— Треба. Бо дім має залишитися тому, хто в ньому був, коли він ще був домом.
За рік Павло Іванович помер уві сні.
Катя знову сама бігала по документах, домовлялася про похорон, прибирала квартиру, складала батькові сорочки в пакети. В’ячеслав прислав коротке: „Співчуваю.” А через два дні: „Коли ділитимемо квартиру, гараж і машину?”
І ось тепер він стояв біля дверей.
— Відчиняй, — сказав він у телефон. — Я хочу зайти.
— Немає куди. Квартира моя.
— Ти його змусила!
— Ні. Я просто була поруч, коли ти сім років будував життя без нас.
Увечері В’ячеслав прийшов до її дому. Дорогий плащ, чорні туфлі, різкий запах парфумів. Він виглядав успішно, але очі видавали: приїхав не до сестри. Приїхав за майном.
Катя вийшла на сходовий майданчик і зачинила двері.
— Дітей не вплутуй.
— Ага, значить, боїшся?
— Ні. Не хочу, щоб вони бачили, як виглядає жадібність у родинному пальті.
В’ячеслав почервонів.
— Ми рівні спадкоємці.
— По крові — так. По совісті — ні.
— Побачимося в суді.
Вони побачилися.
В’ячеслав говорив багато: про закон, про рівність, про те, що сестра скористалася самотністю батька. Катя мовчала. Потім виступив нотаріус. Лікар. Сусідка, яка бачила, хто носив продукти й викликав швидку. Усі підтвердили: Павло Іванович був при здоровому глузді й сам ухвалив рішення.
Наприкінці зачитали лист батька.
„Славо, якщо ти колись це почуєш, знай: я не караю тебе. Ти сам вийшов із нашого дому, коли перестав у нього повертатися. Катя отримує не нагороду, а те, що берегла, поки ти мовчав.”
Суд залишив усе чинним.
Після засідання В’ячеслав наздогнав Катю.
— Могла б хоч машину залишити.
Вона подивилася на нього й раптом зрозуміла, що більше не злиться. Просто втомилася.
— Ти навіть зараз питаєш не про тата, а про машину.
Він відвів погляд.
Квартиру Катя не продала одразу. Вона ще кілька разів приходила туди сама. Мила підвіконня, де мама ставила розсаду. Сиділа на батьковому стільці. Забрала мамину чашку, татів годинник і стару коробку з сімейними фото.
А замок залишила новий.
Не для того, щоб не впустити брата.
А щоб більше ніколи не впускати в батьківську пам’ять тих, хто приходить тільки тоді, коли вже нічого не треба віддавати — тільки брати.
