— Я батько, і крапка. Я маю право тут ночувати!
Голос Юрка розлягався по всьому під'їзду, аж сусідка з другого поверху виглянула у вічко. Наталка стояла на порозі, дивилась на нову вішалку в передпокої — і на ній чужа шкіряна куртка, а поруч жіночий плащ гірчичного кольору.
З кухні тягнуло смаженою скумбрією так, що навіть у ліфті, мабуть, чути було. Той запах убивав тонкий аромат нових шаф — Наталка вибирала їх особисто три тижні тому, їздила на Столичне шосе, у меблевий центр, платила карткою в розстрочку.
— Наталко, ти чого одразу з дверей качаєш права?
Юрко визирнув із кухні в старих трениках і застираній футболці з написом якогось турецького готелю. У руці — виделка з шматком скумбрії, іншою рукою чухав живіт.
— Я не качаю. Я забираю своє. Точніше, ти забираєш чуже й ідеш. Даю двадцять хвилин.
Наталка зайшла, поставила мокру парасольку в кутку — надворі лило вже другий день, кияни бігали в куртках поверх футболок, бо вересень цього року вирішив прикинутися листопадом. Голос вона не піднімала. Дев'ять років тому, коли цей чоловік зник у невідомому напрямку з черговою "музою життя", вона б, може, і кричала. Але тепер вона директорка мережі з чотирьох аптек, і на крик просто не було часу — та й сенсу.
Півтора місяця тому вона купила однокімнатну для дочки Марічки, дев'ятнадцять років, друга курс медичного. Щоб та не тягалася щодня з Бровар електричкою й не сиділа на парах сонна. Заплатила за квартиру одразу — сто дев'ятнадцять тисяч доларів, готівкою, продавши свою частку в старій квартирі на Троєщині.
Хто ж знав, що дитина не зможе відмовити рідному батькові, коли той приперся зі слізьми.
Той з'явився позавчора ввечері — попросився переночувати. А вранці Марічка подзвонила матері вже плачучи в слухавку.
— А куди мені йти? Дощ на вулиці. Я з Марічкою поговорив нормально, вона не проти!
Юрко шморгнув, відкусив ще шматок риби.
— Марічка проти. Вона заскочила по конспекти перед парами й побачила, що в її кімнаті спить якась тітка. У ванній чужа зубна щітка стоїть. А ти їй сказав не заважати дорослим людям.
— Це квартира моєї дитини! Значить, і моя теж по факту! Я батько! Ми сім'я, чи як?
Юрко дожував і тицьнув виделкою в бік Наталки.
— Ти батько тільки в свідоцтві про народження. За дев'ять років аліменти платив двічі. І то після того, як виконавча служба тобі рахунок заблокувала.
— Ну почалося! Знову копійки рахуємо! Я їй життя дав! Я на її брекети скидався!
— Ти тоді дав чотириста гривень. Із дванадцяти тисяч, які треба було.
— Скільки міг, стільки й дав!
З кухні виглянуло щось у квітчастому халаті, з віями, підфарбованими так густо, ніби на них хтось поклав по столовій ложці туші. В руках жінка тримала рушник із зображенням соняшників.
— Юрчику, а хто прийшов? Ти казав, ми тут одні будемо, донька ж до нареченого перебралась.
— Жанно, іди в кімнату, ми з колишньою розмовляємо.
— Та нехай Жанна стоїть. Хай слухає. Корисно буде.
Жінка в халаті гордовито підняла підборіддя.
— Мені байдуже. Юрко, рахую до трьох. Потім твої речі летять із балкона. З четвертого поверху, разом із Жанниними.
— Наталко, ну дитячий сад просто. Батька рідного на вулицю? Ми з Жанночкою тут місяць-другий перекантуємось, поки я на роботу нову не влаштуюсь.
Юрко сперся плечем на одвірок, зобразив на обличчі щось миролюбне — щиро вірив, що жінки покричать і вгамуються.
— На яку роботу? Ти дев'ять років на ноги встати не можеш, все з однієї шиї на іншу перелазиш.
— У мене бізнес накрився! Партнер кинув із грошима! Ти жінка забезпечена, не зубожієш, якщо ми тут поживемо. Аська все одно тут не сидить постійно, чого метрам простоювати.
Жанна ступила крок уперед, ніби відчула підтримку.
— Ми тихі. Прибирати буду, підлогу мити. Навіть за комуналку можемо платити. Наполовину.
— Тільки квитанції нехай Марічка приносить, я в тих застосунках банківських не тямлю, там усе висне постійно.
Наталка мовчки хитнула головою — рівень абсурду вже зашкалював.
— Підлогу тут митиме клінінгова служба за графіком. А ви обоє йдете збирати речі. Просто зараз.
— А ще ми штори хотіли поміняти, темнуваті для молодої дівчини. І мультиварку сюди притягнути, Юрко казав, ти купиш до вихідних.
Наталка навіть не знайшла що відповісти на таку відверту нахабність. Дивилась на цю жінку, яка серйозно збиралася облаштовувати чужу квартиру за чужий кошт, роздаючи вказівки колишній дружині свого співмешканця.
— І сковорідку нормальну треба, на вашій усе пригорає. Я скумбрію смажила — ледве відшкребла. Тефлон дешевий якийсь.
— Ця сковорідка коштує, як увесь твій гардероб разом узятий.
— Нікуди я не піду! Це квартира моєї доньки! Викликай кого хочеш — поліцію, дільничного, хоч Червоний Хрест!
Юрко кинув недоїдену скумбрію на серветку, уперся руками в боки, зображав господаря становища. Жанна за спиною випросталась, задоволена.
— Я тут, між іншим, ремонт можу зробити! Шпалери переклеїти, розетки поставити! Чоловік у домі потрібен, кран потече — кого Марічка кликатиме?
— Розетки тут ставив сертифікований електрик. Ти гість, який сів дитині на шию. І цей гість зараз виходить.
— А якщо не вийду? Силою тягнутимеш?
Юрко озирнувся до прочинених дверей — і замовк на півслові.
Метр дев'яносто зросту, куртка нарозхрист, обличчя без жодної емоції. Богдан, водій компанії й людина, яка розв'язувала питання там, де слова вже не діяли — Наталка викликала його з паркування, поки говорила з Юрком, притримуючи телефон у кишені пальта.
Богдан переступив поріг, витер підошви об килимок, глянув на Юрка згори вниз.
— Допоможи людині зібратися. І перевір, щоб мого майна випадково не прихопили.
Весь гонор Юрка випарувався за секунду.
— Гей, гей, спокійно! Самі зберемось, без рук! Чого одразу охорону кличеш, нормально ж сиділи!
Він задкував углиб кімнати, поки Богдан наближався неспішним кроком.
— П'ятнадцять хвилин. Не встигнете — забуду, що бачив вас тут узагалі. Будете тягнути час — Богдан допоможе швидше.
Наталка відсунула ногою сковорідку з рештками скумбрії — квартиру треба було провітрювати щонайменше добу.
Із кімнати долинало сопіння й шурхіт целофанових пакетів — Жанна запихала в спортивну сумку креми, якийсь фен, дві пляшечки лаку для нігтів. Юрко натягував кросівки на босу ногу, раз у раз кидаючи лихий погляд на мовчазного Богдана, який просто стояв, притулившись до стіни, і чекав.
— Могла б і по-людськи, Наталко. Не по-людськи це. Ми ж не чужі. Порядок би навели тут.
Він зірвав куртку з вішалки, застібав тремтячими пальцями. Кинув сумку на підлогу — і за мить, ніби згадавши, підняв назад.
Юрко потягнувся за пакетом продуктів, який встиг витягти з холодильника, — там лежала палка сирокопченої ковбаси й пачка масла.
— Марічці передай, що батько образився.
Наталка дочекалась, поки на сходовому майданчику стихнуть кроки, а ліфт поїде вниз. У квартирі одразу стало легше дихати — навіть запах скумбрії почав вивітрюватись.
— Все, замок готовий. Нову серцевину поставив, як просили.
Богдан, колишній слюсар автосервісу, за п'ять хвилин викрутив старий механізм і вставив новий. Запасний комплект ключів Наталка забрала собі, а той, що кинув на підлогу Юрко, викинула у смітник біля ліфта.
Марічка чекала на крики й довгу лекцію про довірливість. Натомість мати мовчки поставила перед нею тарілку борщу — розігрітого, з учора, з грінками. А потім поклала на стіл нову зв'язку ключів.
— Тримай. Замок новий. І більше нікого з рідні сюди не пускай, навіть якщо в людини твоє прізвище в паспорті записано.
Про той вечір вони більше не говорили.
Марічка завела смугасту кицьку, яка вже за тиждень пошматувала нові шпалери в коридорі — і Наталка тільки махнула рукою, мовляв, переклеїмо, не страшно. За два місяці знайома з сусіднього під'їзду розповіла, що Жанна зібрала валізи й поїхала від Юрка сама — коли зрозуміла, що безкоштовної квартири на Оболоні не буде, а платити оренду він не поспішає.
