Ярина завжди перераховує ще раз. Це в неї звичка ще з тих часів, коли тридцять один рік працювала бухгалтеркою в банку в Полтаві, аж поки не пішла на пенсію. Тепер вона рахує коробки.
— Вісімнадцять, — каже вона Соломії, невістці, показуючи на стос у коридорі. — Це все твоє?
Соломія стоїть, тримаючи донечку на стегні — восьмимісячну Дарину, яка саме зараз вирішила потягнути бабусю за сережку.
— Це переважно Тарасове. Книжки з магістратури.
— Ага, — Ярина замовкає. У неї є спосіб казати "ага" так, що воно означає одразу купу речей.
Вони переїжджають — з Києва до Полтави, бо там оренда нормальна, а не сімнадцять тисяч гривень за двокімнатну, як просили на вулиці Антоновича. Тарас, її син, працює в ІТ, але не в одній з тих компаній, які всі знають, а в маленькій, і того, що він заробляє, ледве вистачає на життя, бо Соломія у відпустці по догляду за дитиною відтоді, як народилася Дарина.
Ярина приїхала "допомогти з пакуванням". Так вона сказала по телефону. А насправді ходить між коробками, наче митна інспекторка, відкриває їх одну за одною, перевіряє, що всередині.
У п'ятнадцятій коробці вона знаходить їх. Дитячі кросівки, білі, майже не носили. Цінник ще на підошві — тисяча двісті гривень.
— Соломіє. — Її голос змінюється. — Ти знаєш, скільки це коштує?
Соломія відповідає не одразу. Вона садить Дарину на килим, дає їй улюблену силіконову каблучку для гризіння.
— Це подарунок від моєї мами.
— Подарунок, — Ярина тримає кросівку, наче доказ у суді. — Взуття для восьмимісячної дитини, яка ще навіть не ходить, за тисячу двісті гривень. Я Тарасові на базі "Урожай" купувала за триста, і йому було добре.
— Це не одне й те саме, Ярино Петрівно.
— Чому не одне й те саме?
І Соломія, яка зазвичай мовчить, зазвичай ковтає, раптом не ковтає.
— Бо моя мама не каже мені, що робити з моєю зарплатою, коли мені двадцять два. А ви кажете.
Це вилітає з неї, як щось, що довго лежало в кутку, чекаючи, поки відкриють правильну коробку.
Ярина кладе кросівку назад. Повільно дивиться на Соломію, а та дивиться у відповідь, не відступаючи.
— Знаєш що, — каже Ярина, — мені, мабуть, треба йти додому. У мене справи.
Вона бере сумку зі стільця, а куртку — ні, залишає, наче це привід повернутися. Але не повертається. Ні того дня, ні наступного.
Тарас дзвонить матері ввечері.
— Соломія розповіла мені, що сталося.
— Вона була нахабна.
— Вона була чесна. Це різні речі.
— Ти на її боці.
— Я не на чиємусь боці. Кажу тобі, що мені тридцять два роки, Соломія — моя дружина, і не тобі рахувати наші коробки.
Ярина мовчить у телефон довгих десять секунд. Десь на її телефоні, вдома в Полтаві, зберігається старе фото з весілля — Тарас із Соломією танцюють, а вона стоїть збоку і дивиться.
— Я просто про вас турбуюся.
— Ти турбуєшся так, що Соломія плаче на кухні, а я не знаю чому, аж поки вона не розповіла мені сьогодні ввечері. Це не турбота, мамо. Це контроль.
***
Минає два місяці. Квартира в Полтаві вже облаштована, Дарина стоїть біля дивана, намагається ходити, падає, пробує знову. Ярина не приїжджає в гості. Написала одне повідомлення на день народження Дарини, без візиту.
Соломія, яка вийшла на півставки менеджеркою з маркетингу в невеликій компанії, отримує дзвінок в обід. Незнайомий номер.
— Соломіє? Це Ярина.
— Добрий день.
— Я… хочу приїхати побачити Дарину. Якщо це можна.
Соломія дивиться на годинник. Пів на третю. О третій у неї нарада.
— Чому саме зараз?
— Бо я багато думала. І, здається, я помилялася. Не щодо кросівок — вони й досі здаються мені страшенно дорогими, і я досі не розумію. А щодо того, що це мені вирішувати. Це не моя справа. Це твоя й Тарасова.
Вона не каже "вибач". Ярина ніколи легко не каже "вибач". Але каже:
— Я хочу навчитися бути бабусею, а не контролеркою.
Соломія дивиться на Дарину, яка тепер повзе під столом, намагаючись схопити ніжку стільця.
— Приїжджайте в п'ятницю. На вечерю. Прихопіть ті кросівки, які ви купували Тарасові на базарі — Дарина вже підросла для свого першого розміру.
Ярина сміється в телефон, коротко, трохи здивована сама собою.
У п'ятницю вона приходить із пакетом із Центрального ринку — маленькі коричневі кросівки, триста п'ятдесят гривень зі знижкою. Дарина розглядає їх, намагається схопити одну й покусати. Ярина сідає на килим — не на диван, на килим, поруч з внучкою, — і за весь вечір не каже жодного слова про ціну чогось узагалі.
