"Скажи мені правду," сказала Дарина Ковальчук. "Скільки йому лишилося."
Марина Шевченко не відповіла одразу. Вона дивилася на синю течку, яку тримала на колінах, на м'яті кутики аркушів — від того, скільки разів сама Дарина перегортала їх ночами вдома. Вісімнадцять років вона працює соціальним працівником у лікарні Охматдит у Києві, і все одно ця фраза щоразу застрягає в горлі.
"Найближчі два тижні покажуть багато," сказала вона врешті. "Але обіцяти нічого не можу."
Дарина не заплакала. Вона дістала з сумки пакетик з домашнім печивом, розламала одне навпіл і простягнула половину Марині, не питаючи, чи та хоче. "Знаєш, про що я думаю весь ранок?" сказала вона. "Не про хворобу. Думаю про той раз, коли він забув про річницю весілля, а я цілий тиждень на нього сердилася. Тепер це здається такою дурницею — сердитися через таке." Вона жувала печиво повільно, наче хтось жує щось, аби не сказати ще одне слово.
Телефон Марини завібрував у кишені халата. Вона глянула на екран — номер сестри — і поклала назад у кишеню, не відповівши. Не зараз.
Пізніше того дня вона прийняла Оксану Мельник, тридцять один рік, з Троєщини, нещодавно розлучену, яка прийшла з донечкою на контрольний огляд після передчасних пологів. Оксана сиділа з телефоном на колінах, гортаючи пальцем одну й ту саму фотографію туди-сюди — донечка з маленькою киснево трубочкою в носику. Голови не підводила, коли говорила. "Плачу щоночі від страху, що вона не виживе," сказала вона, а тоді повернула телефон, щоб Марина побачила. "Але подивись, як вона дивиться в камеру. Я дивлюся на це фото сто разів на день."
Марина підписала документи, записала на наступний прийом, а коли вийшла з кабінету, побачила, що Оксана й досі сидить там, не рухається, знову гортає пальцем екран.
Вона спустилася в підвал, у кімнату відпочинку без вікна, яку весь персонал називає просто "кімнатою". Там сидів Андрій Бондаренко, фельдшер швидкої вже дев'ятий рік, крутив у руках чашку чорної кави, що вже охолола, не п'ючи. Очей не підводив, коли говорив.
"Викликали на аварію на Столичному шосе о п'ятій ранку. Водій, двадцять два роки, перекинувся на машині. Реанімацію робили в дорозі. Довезли живим." Він замовк, поставив чашку, знову підняв, не п'ючи. "Два роки тому я б у душі вже списав цей випадок. Думав би — ще одне тіло." Речення не закінчив. Встав, вилив холодну каву в раковину і вийшов, не сказавши більше нічого.
Марина лишилась одна в кімнаті. Телефон завібрував знову — знов сестра. Цього разу відповіла.
"Марино." Голос сестри був рівний, наче вона готувалася заздалегідь. "Дарина Ковальчук — вона сьогодні була в тебе, так? Її родина дзвонила у відділення. Він помер годину тому."
Марина стояла з телефоном біля вуха, дивлячись на порожню чашку, яку Андрій лишив на столі. Нічого не сказала. Поклавши слухавку, вона ще хвилину сиділа в підвалі сама, доки не зайшов прибиральник спорожнити кошик і вона не піднялася.
Увечері вона повернулася додому на Позняки, у квартиру на вулиці Ревуцького біля парку. Зайшла в магазин до Миколи, купила молоко, яке було не потрібне, а дорогою чула, як діти грають у футбол на дитячому майданчику. Зайшла в квартиру, поклала сумку на стіл, не відкриваючи, і хвилину просто стояла.
Потім підійшла до шафи й з-під стосу простирадл дістала стару мамину зшивку — щільний почерк, без обкладинки, звичайний зошит у клітинку, куди мама писала щовечора перед смертю, п'ять років тому, на другому поверсі тієї самої лікарні.
Вона розгорнула останню сторінку, яку мама написала за два тижні до смерті: "Дякую за цей ранок, за каву, що охолола, поки я встигла її випити, за сина, який подзвонив і не знав, що сказати, і просто залишався на лінії."
Марина гортала ще на сторінку назад, і ще одну, шукаючи мамин голос між рядками, поки не дійшла до чистого аркуша. Сіла на кухонний стілець, взяла ручку із шухляди й написала зверху сторінки: 26 вересня.
Під датою написала: "Дарина сьогодні розповіла мені про річницю весілля, яку він забув. Він помер увечері." Ручка зупинилася. Вона подивилася на слова, закреслила маленьку риску під "увечері" і того вечора більше не написала нічого. Зошит лишився розгорнутим на столі, поруч із чашкою чаю, що вихолола, так і не торкнута.
