Тридцять кубів берези
Дрова доставили у четвер, під обід — вантажівка розвернулась просто на подвір'ї, водій Микола скинув оберемок і поїхав далі, у сусіднє село, там ще шестеро на черзі стояли. Олена Тарасівна вийшла на ґанок у старій куфайці чоловіка, подивилась на купу колод біля паркану і зрозуміла: сокира тут не впорається.
Їй п'ятдесят три. Син Артем — двадцять один, не дев'ятнадцять, як їй здавалося в ту хвилину, коли рахувала, скільки років уже сама тягне господарство. Чоловік помер три роки тому, взимку, від інфаркту — просто заснув і не прокинувся. Відтоді дрова, город, дах, що тече, все на ній. Село Виноградівка, Закарпаття, п'ятнадцять кілометрів від Виноградова, звідки й гуманітарку возять переселенцям і малозабезпеченим — щотижня по вівторках і четвергах.
Сокира лежала в сараї тупа, як цвях. Олена Тарасівна вдарила по колоді раз, другий — тільки тріски полетіли, а колода стояла ціла, наче кам'яна. Пахло мокрою корою і соляркою від вантажівки, яка щойно поїхала. Десь за парканом сусідський пес Рекс гавкнув двічі і замовк — набридло.
— Мам, та кинь ти, — Артем вийшов з хати в самій футболці, хоч на дворі жовтень і холод пробирає. — Я зараз.
Взяв сокиру, розмахнувся — і теж нічого. Колода відскочила вбік, впала на землю. Він вилаявся, підняв знову, спробував ще раз. За півгодини наколов чотири поліняка з тридцяти.
— Толю треба гострити, — сказав він і сів на ганок, важко дихаючи.
— Толю треба було гострити ще торік, — відповіла вона, не дивлячись на нього.
Артем працював зрідка — то на заправці, то вантажником у Виноградові, звідки й повертався щовечора на попутках. Зарплату отримував невеликою, тисяч сім-вісім гривень, коли пощастить. Але останні два місяці і цього не було: він казав, що звільнили, що начальник причепився, що скоро знайде краще.
Вона прала його куртку в неділю ввечері, під дощем, що періщив у шибку. У кишені намацала щось тверде — скручений кульок з порошком і маленьку пляшечку з різким хімічним запахом. Той запах вона впізнала одразу, бо вже чула його раніше — на його диханні, коли він нахилявся над тарілкою, і в кутку сарая, де він щось "майстрував" ночами.
Ацетон. Розчинник. Вона стояла з мокрою курткою в руках над тазом, вода стікала їй по ліктях на підлогу, і не викручувала її ще довго, дивлячись на пляшечку, яку поклала на край раковини.
Три тижні вона мовчала, придивлялась, зважувала кожне його слово. Син худнув, очі стали скляними, руки тремтіли зранку, поки не "прийде в норму" — так він казав, коли вона питала, чому не їсть. Гуманітарну допомогу він тепер забирав сам, без неї. Якось вона відкрила коробку з-під тушонки, яку сусід Петро приніс порожньою — просто повернути, бо позичав, — і довго крутила її в руках, наче могла знайти там те, що зникло.
Розв'язка настала у листопаді, у понеділок, коли з Виноградова знову приїхала машина з дровами — і водій Микола, той самий, побачив, як Артем виносить з двору за паркан мішок з тим, що годину тому вивантажили Олені Тарасівні як гуманітарну допомогу для малозабезпечених. Микола сказав їй прямо, при синові: ще раз таке — і їх зі списку викреслять, бо дрова і продукти видають на конкретну сім'ю, а не на перепродаж.
Артем стояв, опустивши плечі, і мовчав. Олена Тарасівна дивилась на нього, потім на мішок, потім на Миколу.
Наступного ранку вона поїхала у Виноградів сама, без сина. У міській лікарні на прийомі в нарколога записалась на консультацію — платно, шістсот гривень за перший візит, грошей позичила у сестри. Лікар сказав те, чого вона й боялась: залежність вже не перша стадія, потрібне лікування, амбулаторне або в стаціонарі, залежно від згоди самого хлопця.
Вдома вона не влаштовувала сцен. Дістала стару картонну папку, куди складала всі документи — свідоцтво про смерть чоловіка, довідки про малозабезпеченість, квитанції. Поклала туди ж направлення від нарколога і номер телефону реабілітаційного центру в Мукачеві, куди можна було звернутись за програмою для залежних без оплати — знайшла через соцслужбу.
За вечерею вона поклала папку на стіл між тарілками. Долоні тримала на цупкому картоні, не забирала, дивилась на клейонку, а не на сина.
— Або ти йдеш лікуватись. — Пауза. — Або з завтрашнього дня хвіртка на замку, і ключа тобі не буде.
Вона провела пальцем по краю папки, розрівнюючи загнутий кутик.
— Три роки дрова, город, дах — усе сама.
Ще одна пауза, довша.
— Більше не тягну.
Артем дивився на папку, на направлення зверху, на номер телефону, виведений її рукою. Мовчав довго. Потім взяв телефон зі столу і сам набрав номер центру в Мукачеві — при ній, не виходячи з кухні.
Сокиру вона віднесла того ж тижня до коваля в сусіднє село, той нагострив за сто гривень. Дрова, ті, що лишились нерозколотими, вона рубала сама, за два вечори, у сутінках, коли вже й ліхтар на ганку не рятував. Топорище натерло долоню до пухиря, вона перехопила його іншим хватом і продовжила — удар, видих, удар, видих, — поки останнє поліно не лягло на купу.
