Я тоді працював офіціантом у кав'ярні на розі, тій самій, що з плетеними стільцями на терасі й вивіскою "Кава та Штрудель" — власниця обожнювала все австрійське, хоч сама родом з Тернополя. Вересень, тепло ще трималося, і о четвертій дня тераса завжди повна: пенсіонери з газетами, студенти з ноутбуками, і вона — молода жінка з візочком, яку я бачив третій чи четвертий раз за тиждень.
Звали її Соломія. Дитині, здається, місяців зо три — маленький, вічно кричущий згорток у слінгу. Вона завжди сідала в куток, замовляла капучино без цукру й довго сиділа над ним, поки не охолоне зовсім.
В той день малий розкричався так, що аж за сусідніми столиками озирались. Соломія витягла його зі слінга, посадила незручно на коліно, розстебнула кофту — просто, без драм, накрила плечем дитячу голівку якимось шарфиком і почала годувати. Я в той момент якраз ніс піднос з двома лате до столика номер сім.
І тут ця жінка — років шістдесят п'ять, в бежевому плащі, з такою сумкою на коліщатках, якими бабусі возять картоплю з ринку — відсуває свій стілець з гуркотом і каже голосно, на всю терасу: "Це, вибачте, кав'ярня, а не пологовий будинок. Йдіть у туалет, якщо вам треба цим займатися".
Соломія навіть не підняла очей. Продовжувала годувати, тільки поправила шарфик.
Жінка не заспокоювалась. Встала, підійшла ближче, почала звертатись уже до всієї тераси — мовляв, куди дивляться батьки, куди дивиться адміністрація, це ганьба. Хтось із студентів дістав телефон і почав знімати — я бачив краєм ока, поки розносив замовлення. Пенсіонер за третім столиком буркнув щось про те, що жінка не туди прийшла ганьбитись. А та бабця тільки більше заводилась — сказала, що зараз подзвонить власниці й поскаржиться, що це заклад без правил.
Я поставив тацю, підійшов до їхнього столика. Сказав тихо, що це право матері, і що ніхто нікому не заважає. Жінка на мене подивилась так, ніби я щойно облив її кавою. Сказала, що в її часи такого не було, що це непристойно на людях, і що вона вимагає, аби я викликав менеджера.
Менеджер прийшла — Оксана Василівна, власниця, та сама, що любить штрудель. Вислухала обидві сторони за хвилину. Потім сказала жінці в бежевому плащі коротко: годування дитини — це не порушення жодних правил закладу, а ваша поведінка вже турбує інших відвідувачів, тож або заспокойтесь, або я попрошу вас розрахуватись і піти.
Бабця почервоніла, схопила сумку на коліщатках і пішла, бурмочучи щось про молодь без сорому. Соломія тим часом уже застібала кофту, малий заснув. Вона підвела очі, подякувала мені кивком і замовила ще один капучино — вже з цукром.
Я тоді думав, що на цьому все й скінчилось. Але за два тижні та бабця — виявилось, її звуть Ярослава Дмитрівна, вона живе в сусідньому будинку і ходить до нас майже щодня по чай з лимоном — прийшла знову. Сіла за той самий столик, де сиділа Соломія тоді. Я приніс їй чай, і вона раптом спитала, чи бачив я ще ту жінку з дитиною.
Сказав, що бачив, вона й досі приходить.
Ярослава Дмитрівна мовчала хвилину, крутила ложечку в склянці. Потім сказала, що в неї самої була донька, яка народила онука двадцять три роки тому, і коли та годувала при свекрусі, свекруха теж їй казала — сором, прикрий, хтось побачить. Донька тоді послухала, перестала годувати при людях узагалі, замкнулась удома на пів року, а потім здала той бізнес — маленьку кравецьку майстерню на Пирогова, яку сама піднімала два роки — своєму чоловікові, бо "жінка з дитиною вдома сидить, а не бігає по замовленнях". Ярослава Дмитрівна тоді підтримала невістку свою — тобто себе саму в тій ролі, з іншого боку. А тепер, каже, дивлюсь на себе і не впізнаю.
Я не знав, що на це відповісти, тож просто долив їй окропу в чайник.
Через тиждень Соломія прийшла з малим уже без слінга — він підріс, сидів у переносці, дивився на все навколо. Вона сіла за свій куток, а за сусіднім столиком уже була Ярослава Дмитрівна. Коли малий почав скиглити, Соломія, за звичкою, трохи напружилась — озирнулась, шукаючи вільний столик подалі.
Ярослава Дмитрівна підсунула їй свій стілець ближче до колони, ніби затуляючи від чужих поглядів, і сказала: "Годуйте спокійно, я постережу, щоб ніхто не чіплявся". І дійсно — коли якийсь чоловік за столиком біля вікна скривився й щось буркнув своїй супутниці, Ярослава Дмитрівна розвернулась до нього всім корпусом і спитала голосно, чи заважає йому материнство більше, ніж заважав би порожній стілець.
Чоловік замовк і уткнувся в телефон.
Я стояв за барною стійкою і думав про ту кравецьку майстерню на Пирогова, яку донька Ярослави Дмитрівни втратила двадцять три роки тому через одну фразу за кавою. Сама Ярослава Дмитрівна мені про це більше не розповідала — та якось за три місяці по тому вона принесла з собою течку з документами й попросила офіціантку за сусіднім столиком підказати адресу нотаріальної контори на Соборній. Сказала, що йде переоформляти свою однокімнатну квартиру на доньку — ту саму, що колись віддала майстерню чоловікові, а тепер розлучена й винаймає кімнату на околиці.
Того дня вона випила чай без цукру вперше за всі ці місяці, розрахувалась, залишила чайові й пішла в бік Соборної — з течкою під пахвою, прямо, не озираючись.
