— Іринко, Павле, йдіть сюди! — гукнула свекруха з веранди. — Я вам гостинців назбирала. Своє, домашнє, без ніякої хімії!
На дерев’яному столі стояв величезний пластиковий таз. А в тазу лежали вони. Огірки-переростки. Довгі, товсті, жовтуваті з одного боку, з такою шкіркою, що нею, мабуть, можна було підперезати валізу.
Павло тихо зітхнув.
— Мам, ну знову? Ми ж удвох живемо. Куди нам стільки?
— Як це куди? — обурилася Ганна Степанівна. — Їсти! У магазині купуєте невідомо що, а тут своє, з землі, корисне!
Це „корисне” повторювалося вже третє літо. Маленькі, хрумкі огірочки свекруха закривала собі в банки. Гарні помідори йшли кумі. Зелень — сусідці, бо та „завжди дякує”. А нам діставалися ці зелені кабани, яких вона, здається, сама соромилася нести до погреба, але викинути теж не могла.
Ми відмовлялися як уміли. То холодильник забитий, то їдемо в гості, то я „не встигаю консервувати”. Але Ганна Степанівна була невблаганна. Якщо вона вирішила ощасливити нас урожаєм, то таз усе одно опинявся в багажнику.
Того липневого дня я була на межі. На роботі завал, удома спека, голова боліла, а на веранді — знову знайомий зелений кошмар.
— Ось, спеціально для вас лишила, — сказала свекруха й підняла один огірок, схожий на маленьку биту. — Беріть.
Я глибоко вдихнула.
— Дякую, але ми не візьмемо.
Ганна Степанівна завмерла.
— Це ще чому?
— Бо ми їх не їмо.
— Не їсте? — її голос став тонким. — Люди гроші платять за домашнє, а ви носом крутите?
Я відчула, що якщо знову змовчу, то потім сама себе не поважатиму.
— Скажіть чесно, що мені з ними робити? У салат вони не годяться — тверді й гіркі. У банку не влазять. Усередині насіння більше, ніж м’якоті. Худоби в нас немає, ми живемо в квартирі на дев’ятому поверсі.
Свекруха примружилася.
— У хорошої господині нічого не пропадає. З таких огірків ікру роблять, тушкують, у суп труть. Було б бажання, Іринко. А то зараз молоді тільки доставку замовляти вміють.
Ось тут у мені щось клацнуло.
— А в хорошої господині й огірки на грядці не переростають до стану дров. Їх вчасно збирають, поки вони ще нормальні.
Павло аж кашлянув.
Ганна Степанівна почервоніла.
— Ах ти ж! У моєму домі мене вчитимеш? Павле, ти чуєш, як твоя жінка зі мною говорить?
Павло зазвичай у такі моменти ставав невидимим. Але цього разу він випростався.
— Чую, мамо. І вона права.
Свекруха відкрила рота.
— Що?!
— Ти віддаєш нам те, що сама не хочеш використовувати. А коли ми відмовляємося, робиш Іру ледачою й поганою господинею. Це несправедливо.
Ганна Степанівна сіла на лавку. Її злість ніби трохи осіла.
— Мені шкода викидати. Я ж виростила.
— Я розумію, — сказала я вже спокійніше. — Але не треба перетворювати ваш жаль на мій обов’язок. Якщо хочете поділитися — дайте два нормальні огірки, кілька помідорів, пучок кропу. А не проблему, яку треба героїчно рятувати.
Того дня ми поїхали без огірків. Свекруха два тижні мовчала. Павло не вибачався замість мене, як робив раніше. І це було майже важливіше за саму розмову.
Коли ми приїхали наступного разу, на веранді стояв не таз, а маленький кошик. Чотири молоді огірки, помідори, кріп і жменька малини в баночці.
— Беріть, якщо треба, — сказала Ганна Степанівна сухо.
— Треба, — відповіла я. — Дякую.
Ми так і не стали з нею подругами. Але відтоді вона питає. А я можу чесно відповісти: так або ні.
Бо справжній гостинець — це не те, що тобі шкода викинути.
Справжній гостинець — це те, що людині дають із повагою, а не з докором.
